Я нещодавно приїхав на канікули додому та не впізнав свого тата, настільки він був виснажений. Я рік навчався за обміном в Угорщині, спілкувався з рідними лише телефоном або за допомогою відеозв’язку. Згадав, що якось батько обмовився про те, що дідуся вже сильно підводить здоров’я, доводиться трохи складно зі стареньким.
Але я навіть не міг уявити, що мій веселий, привітний дідусь перетворить життя нашої родини у суцільну стресову ситуацію. Дід, Олексій Петрович, колишній військовий, можливо, це теж наклало свій відбиток. Ще минулої зими дідусь підковзнувся на сходах, впав і сильно забився, відтоді він не виходить з квартири. Тому ходити до магазину, в аптеку, сплачувати комунальні послуги та послуги зв’язку, доводиться моєму батькові або мамі. А ходити в магазин за покупками для дідуся виявилося справжнім квестом, не можна було вгадати, що йому сподобається або навпаки, цього разу. Такі самі булочка з йогуртом, які він із задоволенням їв минулого тижня, на цьому тижні могли бути у смітнику, така доля могла спіткати суп, котлети або вареники.
З’явилася проблема зі “швидкою”, диспетчер вже просто не хотів приймати виклики. У дідуся постійно щось прихоплювало, скручувало, не давало дихати, боліло всередині, а коли прибувала бригада, то все проходило, навіть тиск нормалізовувався. Олексій Петрович лаявся з фельдшером, вважав його не компетентним та неуважним, а через день ситуація повторювалась.
Дідусь мешкає на іншому кінці міста, кожен день батьки змушені були їздити до нього після роботи, дуже втомлювалися. На сімейній нараді вирішили, що тато переїде до дідуся доглядати його. Але остаточно проблеми це не вирішило, батько все одно дуже втомлювався, став знервований, почав запізнюватися на роботу, почастішали сварки між самими батьками.
Вирішили скористатися допомогою соціальних служб, проте Олексій Петрович відмовився, щоб стороння людина приходила у квартиру. Тоді батько запропонував сусідці підробляти доглядальницею, наче й дідусь не сперечався, але через місяць сусідка відмовилася від такого підробітку.
Я бачив, як важко доводиться моїм батькам, намагався, хоч трохи їм допомогти під час канікул. За місяць, я вже сам мріяв якнайскоріше повернутися до навчання в університеті. Перед від’їздом, вирішив поговорити з батьком, одразу попередив, що розмова буде складною. Я запропонував перевезти дідуся у спеціалізований заклад для літніх людей. Тато відповів, що вони з мамою через це постійно сваряться, вона теж наполягає на такому рішенні. А потім запитав: “Синку, а яка старість чекає на мене?”
