Я звикла все життя покладатися лише на себе. Так навчили батьки. В дитинстві чомусь улюбленцем був мій брат. Все найкраще було для нього, бо це ж син. Йому можна було і гуляти, і день народження святкувати, і купляти все що йому заманеться. Але зі мною це не проходило. Я була винна у всьому, я ж старша сестра. Мені треба було зранку вставати, прибирати, готувати їсти. Інколи я справді відчувала себе “Золушкою” в цій сім’ї.
Так ми й росли, брат постійно робив все на зло, а я за це відповідала. Брату звичайно ж дістався найкращий університет. За його навчання платили, і ще й давали гроші на життя. А він час не витрачав, гуляв зранку до ночі. А я сама поступила на бюджет, отримувала стипендію, згодом змушена була перевестися на заочне, та шукати роботу. Тому що, мені грошей ніхто не давав. Так я вчилася і трохи заробляла, могла собі хоча б одяг гарний купляти. В моїй душі завжди жило відчуття дикої несправедливості. Чому так? Адже я ж така сама рідна, як і брат. І скільки я не намагалася поговорити з батьками, але все закінчувалося криками, та звинуваченнями в мою сторону.
Я закінчила університет на відмінно. Зразу знайшла хорошу роботу, і почала нарешті вірити в себе. Я з’їхала від батьків при першій можливості. Винайняла квартиру і жила сама. Брат постійно гуляв, не вчився, роботи звичайно не міг знайти. Ну батьки і тут помогли, влаштували на роботу, купили машину.
При всій любові батьків до брата, він про них зовсім не дбав. І коли тато захворів, сиділа з ним в лікарні я, і помагала йому встати на ноги. Брат навіть ні разу не навідався. Але і тут очі батькам не відкрилися. Навіть в цій ситуації, мама дозволяла собі мене принижувати, казати що через мене брат нічого не добився, бо я йому не допомагала. Я просто мовчки це все слухала, і хотіла швидше поставити тата на ноги, і повернутися знову до свого життя.
З часом я вийшла заміж, а чоловіка не дуже хотіла знайомити з батьками. Та одного разу все ж вони познайомилися. Чоловік знав мою ситуацію, і тепер завжди за мене заступався. Тепер у мене було надійне плече, де я могла сховатися від всього світу.
Так і ми жили. До батьків я навідувалася, бо як-не-як все-таки батьки. Допомагала їм чим могла. Хоча цього ж не отримувала. І коли у нас з чоловіком були проблеми, і нам не було де жити, нас і тут виставили за двері. Адже у батьків є ще одна квартира, яка передалася в спадок від бабусі. Вони спочатку обіцяли поділити її між мною та братом. Але вирішили, що брату ж більше треба, він же бідний нещасний, тому переписали її на нього. Ну а я вже доросла дівчинка, сама маю вирішувати свої проблеми. Так ми з чоловіком і вилазили зі всього самі. Ми важко працювали, але купили й квартиру і машину. Після того всього я перестала спілкуватися з батьками. Я їй і так не потрібна, а кожного разу слухати, яка я погана в мене вже немає сил. Чоловік мене підтримує, і я це дуже ціную. Брат досі висить на шиї у батьків, знайшов собі дівчину, яка покинула його, оскільки він не хотів працювати. Батьки самі винні, що він такий. А тепер жаліють про те, що так його опікали. Але вже пізно.
Ця історія мене багато чому навчила. Діти мають бути завжди на одному рівні, не можна когось любити більше, а когось менше. Я пробачила батькам, але спілкуватися з ними немає бажання.
