Мене звуть Наталя, цього року відзначила свій сорок п’ятий день народження. За освітою я медична сестра і після навчання постійно працювала за спеціальністю. Останні двадцять років присвятила дитячому гематологічному відділенню. Так, у нас дуже важко і фізично, і морально, але власних діток я не можу мати, тому саме тут знаходжу розради. Маленькі пацієнти затримуються на довго, тому кожна дитина – як рідна. За всіх переймаєшся, співчуваєш, хочеш внести краплинку добра в їх нелегке життя. Для цього я у вільний час приношу малечі фрукти, читаю казки або співаю пісеньки, щоб вони швидше заснули.
Зрештою, пишу сюди не для того, аби пожалітися на свою долю. Хочу вашої поради. За своє життя я бачила багато різних історій, хороших і не дуже, від чудесних одужань, до неочікуваних смертей, проте з такою ситуацією, як цього разу стикаюся вперше.
На днях я відчергувала ще одну зміну, та краще б там був хтось інший. Мова йде про чудового хлопчика – Марка, йому вже 8 рочків, і більше половини свого життя він бореться з страшною недугою – лейкозом. Хлопчик дуже милий та розумний не по віку. Потрапляє до нас не вперше і, на жаль, позитивних прогнозів лікарі не дають. За ці 5 років тривалого лікування, встигла помітити, що спочатку мати дуже трепетно ставилась до дитини, хвилювалась, бігала навколо дитяти вдень і вночі, але тепер все змінилось. Жінка стала холоднішою, чи то змирилась, чи втратила віру. Так буває інколи… Зі слів інших колег дізналася, що Олена, мати Марка, народила ще одного хлопчика. Кілька разів батько приходив з ним під вікно Марка, від чого, хворе дитя на очах веселіло. Мати теж тішилася, але як тільки рідні зникали з горизонту, настрій теж пропадав, інколи могла навіть підвищити голос на Марка. Це були перші дзвіночки, але зрозуміло стало лише тепер.
Власне, хлопчик перебував у нас з приводу отримання чергового курсу хіміотерапії. У нас це звична маніпуляція. Весь персонал чітко проінструктований про правила її проведення – препарат має вводитись вкрай повільно і це надважливо, окрім того, ми всі час від часу наглядаємо на дітей. Цього разу усі маніпуляції проводила я. Коли діти були «під капанням», як кажуть у нас, я пішла заповнювати документацію. За хвилин двадцять щось мене підняло, і якась невідома тривога змушувала заглянути мене в кожну палату. Двері Маркової палати були відчинені, тому увійшла я фактично безшумно. Те, що побачила кинуло мене в жар – Олена стояла в сльозах, гризучи пальці, а ліки не рідкими каплями, а струмком текли у крапельницю системи. Я швидко відключила її та побігла за лікарем. В своїй голові я не мала сумнівів, що зробила все правильно, і лише думка, як мати могла таке зробити – це ж могло вбити її дитину, терзало мене зсередини.
На щастя з малим все добре. Після неприємної розмови, Олена зізналася, що це її рук діло, а далі розплакалась і падала на коліна, аби ми не повідомляли про цей випадок у соц. служби. Божилася, що любить сина понад усе, і те, що сталося, було потьмаренням розуму. Тепер не знаю, що краще, залишити хвору дитину без матері, чи з мамою, якій вона не потрібна?
