– Дочка на мене не дуже схожа! – Ростислав дивився на мене поглядом, від якого кров стигла в жилах.
– Як так, коханий? – Не могла зрозуміти я.
Спочатку все було так добре. Ми чекали народження нашої Світланки. Навіть ім’я наперед вибрали, адже чоловік був певний, що донечка народиться світловолосою, як і він. З яким захопленням Ростислав допомагав мені вибирати сукні та шапочки для майбутньої доньки! Було видно, що він дуже хоче дитину. Якщо чесно, то я теж дуже хотіла. А що? Нам обом за тридцять. Одружились три роки тому. Раніше дитину не заводили, адже я мала певні проблеми зі здоров’ям і лікарі говорили, що малоймовірно, що я взагалі зможу завагітніти. Але сталось чудо! Дев’ять місяців тому я дізналась, що чекаю дитину.
Ростислав бігав, не відчуваючи землі під ногами. Чималу суму грошей витратив чоловік на облаштування дитячої кімнати. Дуже вже хотів, щоб його Світланка одразу в хороші умови приїхала.
Сьогодні був день виписки. Зібрались батьки, друзі. Чоловік з букетом троянд і величезним плюшевим ведмедем приїхав забирати мене з пологового.
Але тут його погляд зупинися на темному волоссячку, що виглядало з-під шапочки доньки. От Ростислава й понесло.
– Я довіряв тобі! А ти доньку нагуляла! – Кричав чоловік в присутності родичів, не стримуючи емоції.
Мені дуже боляче було це чути. Ще більше неприємно було те, що свідками цього стали наші батьки. Ростислав, мій коханий, батько моєї дитини, мені не довіряє. Як таке могло статись? Ми з ним завжди жили душа в душу, а тут таке!
Цілий день Ростислав зі мною не розмовляв. Після приїзду додому я залишилась сама з донькою, адже батьки вирішили нам не заважати розбиратись в наших проблемах.
Тільки під вечір повернувся додому чоловік.
– Тільки якщо зробиш тест на батьківство, я зможу повірити, що ця дитина моя… – Ростислав сів за стіл, не знімаючи куртку, а поки я побуду в батьків.
– Але… – Я навіть не знала, як на це реагувати. Та чоловік мене перебив.
– Я домовився з лікарем. Цього тижня робимо аналізи.
Як і варто було очікувати, тест показав, що Ростислав – біологічний батько нашої доньки. А темне волоссячко у Світланки вже до кінця тижня стало світлим. От тоді чоловік й прийшов до мене просити вибачення.
– Яким я був дурнем! – Ростислав стояв на колінах, тримаючи букет. – Чи зможеш ти коли-небудь пробачити мені.
– Я вже тебе пробачила, коханий. – Витираючи сльози, я обняла чоловіка. – А зараз піду візьму Світланку, бо вона плаче.
– Дозволь, я сам.
Ростислав взяв на руки нашу доньку, а я подякувала Богові, що в нашій сім’ї знову запанував мир.
