«Велике г0ре впало на мою сім’ю. Душа кр0в’ю обливається, хочеться кричати, аби чув весь світ, але сил вже не лишилось…» – такими словами розпочала розповідь моя давня знайома, з якою ми несподівано зустрілись у черзі супермаркету . Ще років двадцять тому ми жили по-сусідству, та потім моєму чоловікові запропонували підвищення в обласному центрі, через що і переїхали. В місто поверталися час від часу, відвідували родичів.
Я не зразу впізнала Галину, вона завжди одягалась стильно, слідкувала за собою, а тепер переді мною стояла бабуся в чорній хустині та потертому пальто.
-Галю, невже це ти, привіт?! Як ви поживаєте? Як Артем, Людочка? Сто років не бачила вас, – емоційно я накинулась на жінку.
Наспарвді, колись ми гарно спілкувались. Пам’ятаю, Галя з Артемом довго не могли мати дітей, метались по лікарях, з мізерною надією. Коли всі, тоді можливі процедури та лікування не увінчались успіхом, і пара задумалась про всиновлення, сталось диво, – Галя завагітніла. Фахівці дивувалися, але раділи за жінку не менше, як рідні. За дев’ять місяців народилась здорова дівчинка – Людочка. Перший час я навіть частенько допомагала сусідці у догляді за малечею, бо мала гарний досвід (три синочки). Люда була ангельською дитинкою – світлі кучері та блакитні очі. Дівча було дуже здібним, швидко навчилась говорити, і у свої 3 роки питання «А цьому?» і «А шцьо цє?» не зникали з її уст. Далі наш зв’язок обірвався в зв’язку з переїздом, та мені було дуже цікаво, як склалась доля цієї чудової сім’ї.
Очі Галини наповнились сльозами, хліб, що збиралась купити жінка, випав з рук. Я оплатила покупки і ми вийшли в парк.
– Велике горе впало на мою сім’ю. Душа кров’ю обливається, хочеться кричати, аби чув весь світ, але сил вже не лишилось. Немає нашої Людочки. Не вберегли подарований Богом скарб. Готувались до весілля – а справили похорони. Рік тому наше щастя не знало меж. Люда збиралася заміж. Зять хороший, привітний, а головне, доньку нашу на руках носив. Весілля за місяць мало бути. Доця саме поверталась з подругою з примірки сукні, яку ми замовили під індивідуальний пошив. На дворі було пасмурно – осінь же, туман непроглядний, от водій і не помітив дівчат на шаленій швидкості врізався в них, а далі…
Галя голосно розплакалася і впала мені на плече. Мені стало ніяково ,я й гадки не мала про таку біду, від того жалю і у мене сльози полилися густою річкою. Ледве душачи той біль в собі, жінка прошепотіла: «Люда моя загинула одразу, а її подруга десь два місяці лежала в лікарні, з багатьма травмами, але змогла вижити. А ми з Артемом лишились однісінькі. Вже рік пройшов, а біль мій і на грам не вщух…отак існуємо…»
