Сама я родом з села, маю двох дітей. Доля забрала чоловіка у мене досить рано. Дітей треба було на ноги ставити, освіту дати, тому залишила їх одне на одного, а сам поїхала на заробітки.
Старший син сказав, що в село не повернеться. Я вирішала, поки ще працюється допомогти йому з житловою площею. За три роки грошей підзбирала, ще й діти видно фарт мають, бо вдалося їм за дуже низьку ціну не дво- а трикімнатну квартиру купити.
Молодша донька вийшла заміж за сільського парубка, та пішла в невістки. Тоді, як почула про покупку сину, і собі стала натякати на матеріальну допомогу. Адже з сватами вжитися досить важко, хочуть молоді собі другий поверх будувати. Що ж, затрималась ще на три роки, і меншій з житлом допомогла.
Нарешті, приїхала в рідний дім – аж жахнулася, одні стіни стоять, дах протікає, частина завалилася. А чого ж хотіти, хата то глиняна, ніхто давно не живе… Діти оцінили ситуацію, та покликали жити до себе. Пішла – до старших, на старості літ міська пані стала, бо менші і так з батьками, куди мені ще до них. В їх сімейні справи намагаюсь не втручатися, вважаю своїм обов’язком купити продуктів, гуляти з онуками, часом балую їх дрібничками, яких дітям дуже кортить.
Донці теж допомагаю, раз в два тижні збираю їй сумку з всілякими господарськими речами: порошок, миючі, кухонні дрібнички, повзунки своїй новонародженій онучці купляю, носочки, шапки, – бо добре знаю, що в сільському магазині вибору немає, ще й ціни космічні. А в місто вони рідко вибираються, господарки ого скільки мають. Та перед моєю останньою поїздкою, невістка заявила мені: «Живете в нас, а всю пенсію дочці віддаєте, могли б і нам щось прикупити». Тепер думаю, може і справді я надто донькою захопилася, що скажете?
