Мені вже сорок вісім. Життя пройшло доволі швидко, адже було насичене подіями. В дитинстві мені вдалось трохи пожити за кордоном, адже у батьків робота така була, що вони змушені були їздити по світу і, відповідно, мене намагались брати з собою. Тому до закінчення школи я побувала в Австрії, Німеччині, Нідерландах та Чехії.
А коли закінчила інститут, то часто як волонтер-вожатий відвідувала дитячі табори. На одному з них я і познайомилась з Віктором. Він одразу мені припав до душі – високий, спортивний та веселий. Ми одразу знайшли спільну мову – Віктор теж любив подорожі, щоправда, тільки Україною.
Вже через два місяці ми з ним поїхали на море, де і зіграли наше невелике імпровізоване весілля – тільки ми та море. А зимою я дізналась, що чекаю дитину. В цей момент мені дуже важливо, щоб чоловік мене підтримав, адже в нас була нестабільна фінансова ситуація – Віктору затримували зарплату і жили ми в оновному на гроші, які давали мені батьки.
«Звичайно, народжуй! – Підтримав мене Віктор. – Ми все зможемо разом.»
В нас народився син, якого ми назвали Віталієм. Чоловік просто світився від радості – перша дитина й одразу син.
Коли Віталику було дванадцять років, ми всі разом поїхали відпочивати в Карпати. Щоправда, дорога далась мені дуже тяжко – дуже боліло все тіло, нудило і я майже не відпочила. А вже повернувшись додому, я вирішила піти до лікаря, аби дізнатись про причину свого поганого самопочуття.
«Ви – вагітні.» – Радісно сказав лікар.
Додому я летіла, як на крилах, адже це чудова новина для нас з Віктором. Ми вже впевнено стоїмо на ногах і ніщо не зможе зіпсувати нашу радість.
Але чоловіка вдома не було.
«Дивно, – подумала я, – а в цей час він мав би бути вдома.»
Та потім мені зателефонували з лікарні й повідомили, що мого чоловіка не вдалось врятувати після аварії.
Мій світ зруйнувався. Я просто не знала, як жити далі.
Але, на щастя, мені вдалось пережити біль втрати та народити здорову дитину. Хлопчика я назвала Віктором, на честь чоловіка.
Зараз моєму молодшому синові десять. Тільки цьогоріч я вирішила знову спробувати поїхати в Карпати, адже це остання згадка про наше минуле з чоловіком. Відпустку дали мені у квітні, тому аби не відривати Віктора від навчального процесу, я домовилась зі Віталієм, у якого вже є дружина, що вони візьмуть мого.молодшого сина до себе на цих десять днів.
Вчора я приїхала з відпочинку й одразу побігла до старшого сина з невісткою, аби забрати молодшого. Подарунків усім накупила. Але Віктора в них не було.
«Вибач, але моя дружина проти того, щоб Вітя жив у нас, – опустивши голову, сказав мені старший син, – тому ми залишили його у вас вдома.»
Мені на серці стало неспокійно! Як? Самого? Йому тільки десять років. А якби щось сталось. Я щодня телефонувала дітям, але вони й словом не обмовились, про те, що мій молодший син десять днів живе сам. Одразу якось на душі стало сумно, адже я просто попросила Віталія та невістку подивитись за молодшим братом.
«Не вистачає мені тебе, Вікторе», – подумки сказала я, йдучи додому.







