Я працюю на автомийці. Чесно сказати, я є її співвласником, але інколи навіть сам мию автомобілі, адже абсолютно не вважаю це нижчим за рівень моєї гідності.
Працює у нас хлопчина років п’ятнадцяти. Я зазвичай не беру на роботу неповнолітніх, але цього разу зробив виключення. Річ у тім, що мама цього хлопчика дуже хвора і потребує постійного дорогого лікування. Максим, цей хлопець, мій сусід, а його мама – хороша подруга моєї. Тільки-но я дізнався, що тітка Василина, наша сусідка хвора, запропонував їм з сином гроші. Але жінка відмовилась. Тоді я запропонував її синові, Максимові, працювати в мене після школи. Максим не знає, але його зарплата втричі більша, ніж у всіх інших, адже я розумію, як їм потрібні гроші.
Та нещодавно до нас приїхав один постійний клієнт. Я знав, що він дуже непростий, тому намагався обслуговувати його сам. Але цього разу був зайнятий і попросив Максима помити його автомобіль.
– Тільки обережно, хлопче! – Клієнт зверхнього подивився на Максима.
– Добре. – Спокійно сказав хлопець.
– І взагалі, – клієнт закотив очі, – працювати тут з юних років – шлях до безгрошів’я. Вчитись тобі треба.
– Я і вчусь.
– А мийка тобі нащо? На цигарки, напевно, заробляєш.
Тут я не зміг лишитись осторонь.
– Вибачте, але ми вас більше не обслуговуємо. – Сказав я клієнтові.
– Чому це?! – Обурився той.
– Через поспішні висновки.
Вважаю, що вчинив правильно, адже ніхто не має права засуджувати дитину, яка намагається заробити гроші для хворої матері.
