В нас з Петром не було спільних дітей. Так вже сталось, що я не можу завагітніти й це не лікується. У мого чоловіка були діти від першого шлюбу, але мені завжди хотілось подарувати йому таке маленьке диво, яке б належало тільки нам двом. Звичайно, Петро говорив, що любить мене і без дітей, та і я в цьому не сумнівалась. Але для мене як для жінки було принципово важливо стати матір’ю.
Пройшло довгих чотирнадцять років, перш ніж моє бажання збулось. Ні, я не завагітніла і не народила дитину. Але чудо в моєму житті все ж сталось.
Словом, жили у нас сусіди. Вони люди, м’яко кажучи, неблагополучні. Постійно зловживали, влаштовували гучні гуляння. А потім їх не стало. Раз і все. Я думала, що вони переїхали, але як, потім з’ясувалось, втекли, аби заховатись від поліції. А у квартирі залишилась тільки дитина двох тижнів. Хлопчик. Маленький та немічний.
– Я і не знала, що в них народилась дитина, – сказала я поліцаю, коли той опечатував квартиру.
– Вона їм не потрібна, якщо залишили її тут.
– І куди його тепер? – Сумно запитала я.
– В дім малюка. А там видно буде.
Не знаю чому, але я почала щодня приходити до хлопчика, якого ніколи раніше не бачила.
Я прив’язалась до цієї дитини, як до рідної. Навіть не знаю, звідки в мене з’явився цей материнський інстинкт. З дозволу нянечок я навіть могла потримати хлопчика, якого назвали Микитою. Інколи про себе я навіть називала його «мій синочок».
А потім я вирішила, що це мені подарунок небес. Але потрібно було ще сказати про це Петру.
– Я хочу всиновити цього хлопчика. – Сказала я чоловікові. – Але якщо ти проти, то я не буду.
– Я не проти… – Петро обійняв мене. – Я буду любити нашого сина.
Ми довго стояли й плакали, але від щастя. Я знала, що цей момент настане, але ніколи не думала, що таким чином.
Потім були довгі місяці, які ми провели, заповнюючи купу паперів. Але воно було того варте – Микита нарешті став нашим сином офіційно!
Зараз нашому хлопчику десять. Ми його безмежно любимо і відчуваємо цю любов від нього. Я безмежно вдячна за цей подарунок небесам!
