Сталось це давно, років, напевно, двадцять пройшло, а, можливо, навіть більше. Я в ті роки працювала в комунальній службі – прибирала вулиці. Взагалі-то за професією я швачка, але роботу в ательє тоді мені знайти не вдавалось, а прогодувати родину з тих копійок, що я отримувала, підшиваючи спідниці та штани знайомим, мені не вдавалось, тому-то і вирішила піти на таку роботу.
Так от, історія, яку я хочу розповісти сталась одного зимового ранку. Я саме прибирала під’їзд одного з будинків, коли почула не те дитячий плач, не те тихенькі хрипи. Коли я прислухалась, то зрозуміла, що звук іде з підвалу, який саме був відкритий.
Поклавши мітлу на сходи, я вирішила спуститись вниз, аби подивитись, хто видає ці звуки.
«Напевно, місцева кішка кошенят принесла», подумала я, вмикаючи ліхтарик.
Але яким же було моє здивування, коли замість кошенят я побачила маленьке дитя, загорнуте у стару брудну ковдру. Дитинка лежала прямо на підлозі!
– Хто ж тебе тут залишив?! – Тільки й змогла вигукнути я, беручи дитину на руки.
Немовля намагалось плакати, але було видно, що це дається йому нелегко, адже дитина добряче замерзла й, дивом, вижила в таких умовах.
Я зателефонувала на швидку. Вона прибула через десять хвилин і надали немовляті невідкладну допомогу, а потім взяли з собою. Я вирішила їхати з ним, адже відчувала за дитинку відповідальність.
Немовля виявилось дівчинкою. Лікарі його довго обстежували, а потім помістили в спеціальне відділення. Я почала приходити до дитинки щодня. Просто дивилась на неї через скло й сподівалась, що все буде добре.
З того часу пройшло багато років. Нещодавно у мої двері постукала дівчина неймовірної краси.
«Хто б це міг бути? – Подумала я – Можливо чергова «наречена» мого молодшого сина?»
– Я до вас. – Несміливо сказала дівчина. – Ви ж Надія Василівна?
– Так. – Відповіла я. – Але ми, здається, з вами не зустрічались.
– Зустрічались. – Дівчина посміхнулась. – Багато років тому. Мене теж звати Надія. На вашу честь, адже саме ви врятували мене колись.
Потім ми довго сиділи й розмовляли за чашкою чаю. Мені цікаво було дізнатись, як склалось життя у дівчинки.
– Дякую вам, – сказала Надія, коли ми прощались, – адже якби не ви, мене б не було.
«Хороша дівчина, – подумала я, – напевно, познайомлю її з молодшим сином.»
