Сьогодні я хотів би вам розповісти свою історію про те, як я потрапив до дитбудинку, а пізніше зустрів свою майбутню приймальну матір. Про це, до речі, я ще не здогадувався.
Мене звуть Тимофій. Почну з того, що я не з благополучної родини, хоча раніше у нас все було добре, до одного моменту. Коли мені було три роки, мене вперше привели до садка, до якого я ходив не довго. Причина була в тому, що моя мама раптово втратила роботу та тепер стала домогосподаркою, відповідно на мене час з’явився та за мною наглядали тепер удома, ніякого садка не треба було. У результаті працюючим був тільки мій батько, але і він незабаром втратив посаду, його звільнили. Після цього він почав активно випивати, до чого потім схиляв й мою маму. Що у нас відбувалося вдома, коли вони напивались, тільки Богові та мені відомо. В один із таких днів я втік з дому, пішов куди очі дивляться.
На вулиці було темно, тож незабаром я зрозумів, що загубився. Мені було важко вже роздивитися вулиці. За годину сили почали покидати мене, я дуже втомився та хотів їсти, але повертатися додому не було жодного бажання. Мені вдалося знайти велику картонну коробку біля смітника та сховатись там. На ранок до мене підійшла жінка похилого віку й стала цікавитися, хто я, і як сюди потрапив. Довелося про все розповісти, дивом бабуся повірила мені на слово та пообіцяла допомогти. Забрала до себе додому, а наступного дня мене відвезли до дитячого будинку. Там мене тепло прийняли, нагодували, відмили та дали відпочити. Через тиждень мені повідомили, що моїх батьків знайшли та вони самі погодилися відмовитися від мене. Так я й лишився без єдиних рідних мені людей. Минуло близько місяця, одного дня я помітив у коридорі жінку, яка розмовляла з вихователем. Коли вона помітила мене, широко посміхнулася та помахала рукою, а я чомусь злякався та побіг до своєї кімнати.
Через день ця загадкова жінка прийшла знову та цього разу підійшла до мене познайомитися. Я не охоче відповідав на запитання, мені не хотілося з нею контактувати. Хоч я тут недовгий час, але вже встиг втратити надію на те, що знайду нову сім’ю. Але повернемося до Наталі, так представилася мені жінка. Поки ми розмовляли, мою увагу привернув золотий ланцюг на сумочці. Досі не можу збагнути, чому мені захотілося його забрати. Так я й вчинив, коли Наталя виходила надвір.
Вона відчинила двері та я, не довго думаючи, висмикнув ланцюг та вибіг на подвір’я. Я на стільки був наляканий, що мене можуть упіймати, що не помітив велосипедиста, який їхав стежкою, куди я й побіг. Ми зіткнулися, бо чоловік їхав на великій швидкості, він мене збив з ніг, я сильно вдарився головою об землю. Далі погано пам’ятаю, що сталося, але мені був чутний голос Наталі та мого вихователя, тоді я вже знепритомнів та відкрив очі у кареті швидкої допомоги. Мій стан був у нормі, нічого не зламано, тільки трішки забив руку. У той день моя думка про Наталю кардинально змінилася, вона допомогла мені одужати, оплатила все, що мені було необхідним. Якоїсь миті мені стало навіть дуже соромно перед нею, я вибачився, вона мене звичайно пробачила, нічого такого в моєму вчинку не бачить.
Дитбудинок я покинув дуже швидко, жодних складнощів не виникло. Вихователька побажала мені удачі та попросила слухатися своїх нових батьків.
Мама Наталя та тато Олег миттю замінили мені минулих людей, яких батьками не назвеш, на жаль. Зрозуміло, що іноді я не слухався та робив дурниці, але ж всі ми не ідеальні, вчимося на своїх помилках, що я й робив, коли мама та тато пояснювали мені, що так не треба робити.
Так і пролетіли мої наступні чотирнадцять років у люблячій та дбайливій сім’ї. Ці люди подарували мені нове життя, про яке я лише мріяв. Вони завжди були поруч зі мною, багато в чому допомагали, підтримували, оберігали, як рідну дитину, якої у них ніколи не було. Я дуже вдячний їм за це, а ще я багато разів вибачався перед мамою за те, що накоїв тоді в дитбудинку. Я справді й досі не можу зрозуміти, навіщо та чому це зробив. Але вона мене прощала, казала, що це дрібниці та лаятись не збирається. Отак я й знайшов людей, які стали мені по-справжньому рідними.
