Мене звати Оксана. Народилась я і виросла в селі. Після закінчення школи поїхала навчатися в місто, там і залишилась. Проте любов до землі, прищеплена батьками з дитинства, не покидає мене. Особливо весною, коли все пробуджується, зеленіє, дуже хочеться попрацювати на землі. Аби відвести душу, я частенько їжджу на дачу до своєї сусідки Галини Петрівни. Під гучним словом “дача” розуміється маленька, всього 0,6 га, земельна ділянка і невеличкий дерев’яний будиночок. Дача знаходиться за містом. Ми добираємось туди рейсовим автобусом всього за півгодини.
Ось і цього разу ми приїхали з Галиною Петрівною, щоб полити городину, зібрати суниці. Підійшли до будиночка. Сусідка стала відкривати замок, а я стояла біля сходів. Раптом почула тихе “няв”. Озирнулась. Нікого. Хотіла вже відійти, коли це жалібне нявчання повторилося. Зазирнула під сходи. Звідти на мене з благанням дивились великі очі кота. Я простягла руку. Кіт не тікав, продовжував лежати. Зрозуміла, що з ним щось не так. Разом з Галиною Петрівною ми дістали під сходами це пухнасте створіння. Жах охопив мене. На голові була велика рана, піднятися на ноги він не міг. Що робити? Залишити його в такому стані я не могла. Порадившись з Галиною Петрівною, вирішила везти кота в місто у ветлікарню. Але ж автобус приїде сюди тільки ввечері. А до вечора наш знайда може й не дожити. Справи в нього були погані. Вирішила добиратися до міста попутним транспортом. Поклала бідолашного в сумку, та й пішла на автобусну зупинку. Стою. Одна машина промчала, потім інша. Я почала вже хвилюватися. Аж раптом біля мене загальмувало авто.
– Вам в місто? – поцікавився водій.
– Так. Підвезіть, будь ласка, – відповіла я, спочатку обережно поставила сумку, а потім сіла сама.
– У вас там, що кришталь? – пожартував хлопець.
Я розповіла йому про свою пригоду. Моя розповідь засмутила молодого водія. Він був впевнений, що це діло рук якогось негідника.
– Як люди можуть бути такими жорстокими, – обурювався мій попутник.
Хлопця звали Романом. Поки їхали до міста, розговорились. З’ясувалось, що він теж любить домашніх тварин. У нього вдома дружньо живуть кіт Пушок і собака Боцман. До ветлікарні ми пішли разом. Лікар оглянув нашого котика і сказав, що випадок тяжкий. Але він спробує допомогти, якщо ми згодні на операцію. Я звичайно погодилась. Роман запропонував піти до кав’ярні випити кави, доки завершиться операція. Так і зробили. Хлопець виявився цікавим співрозмовником. Мені було з ним легко і якось затишно. Невдовзі зателефонував лікар. Повідомив, що операція завершена і можна забрати нашого потерпілого. Лікар запевнив, що наш знайда обов’язково бігатиме, але для цього потрібен належний догляд.
Роман відвіз мене з котиком додому і запропонував возити нас на перев’язки до лікарні. Наші зустрічі ставали все частішими. Я закохалась у Романа і він відповідав мені взаємністю. Наразі ми живемо дружньою сім’єю – Роман, я, собака Боцман, кіт Пушок і Рижуля (так ми назвали котика, який став причиною нашого знайомства). І сподіваємось, що скоро наша родина поповниться маленькими Романовичами. Ми дуже цього бажаємо.
