Я давно зрозуміла, що не потрібно ні на кого покладатись. Не знаю, чи це загальноприйнятий принцип, чи спрацьовує він тільки у мене.
Чоловік мене любив, поки я могла ходити на роботу та заробляла більше, ніж він. А ще встигала вдома зварити та прибрати. Та коли я тяжко захворіла та лягла в лікарню на операцію, він встиг підшукати мені заміну.
Тяжко мені було тоді одній з двома дітьми. Але сподіватись було ні на кого. Якось мамі я пожалілась, що нелегко мені, то вона й видала:
«А не потрібно було за нього заміж виходити! Я тобі говорила!» Жодного слова підтримки я від неї не почула. Мама навіть жодного разу не погодилась посидіти з онуками, коли мені терміново було потрібно на роботу.
Діти, поки були маленькими постійно щось з мене вимагали, а зараз, подорослішавши навіть не згадують. Дочка востаннє була в мене минулого літа, хоч живе зі мною в одному місті.
«Мені все ніколи, вибач, – говорить вона щоразу, коли я телефоную привітати її зі святами, – матиму час – зайду.»
До себе вона не запрошує, бо теж «немає часу», зате мама зятя в них буває ледве не кожних вихідних.
З сином ситуація схожа. Так, він час від часу приїздить до мене, але тільки для того, щоб позичити гроші, які я відкладала на те, аби взимку знову пролікуватись, адже за роки хронічних хвороб назбиралось – хоч греблю гати!
Звичайно, мені діватись нікуди, тому щоразу даю синові гроші, адже він просить «на лікування онуків». А потім до мене телефонує розлючена невістка й покриває мене останніми словами, адже за мої гроші син напивається та влаштовує вдома скандал.
З невісткою в мене теж стосунки натягнуті, адже вона ображається за мене на те, що я віддала їм свою квартиру. Я пропонувала дітям йти жити до мене, але невістка хотіла, щоб я повністю звільнила житлову площу і при цьому їй було абсолютно байдуже, де я житиму. Коли ж я сказала, що йти мені нікуди, вона повністю припинила зі мною спілкування.
Сьогодні мій день народження. Святкую його сама. Грошей на особливий обід в мене немає, тому я зварила собі гречки з сосисками. Та купила вівсяного печива. Зайшла сусідка за сіллю. Вона така само пенсіонерка, як я.
– То в тебе, кажеш, сьогодні день народження? – Запитала Антоніна Михайлівна.
– Так. – Сумно відповіла я.
– А що ж дітей немає? – Здивувалась сусідка. – Мої з самого ранку до мене завжди приїжджають й допомагають накрити святковий стіл. Чи твої ближче до вечора будуть?
– Напевно. – Відповіла я й відвернулась, аби витерти зрадницькі сльози.
