У мене є однокласниця, висока, фігура наче в моделі, з дуже багатої сім’ї. Живуть вони в центрі міста. Дім величезний, три поверхи, все там є: басейн, сауна, спорт зал, більярд, та й взагалі, все що потрібно і чого не потрібно теж. Ніколи нічого не бракує. Але от характер у неї не дуже хороший, постійно знущається з усіх, ображає. Ніхто її в класі не любить, усі бояться. Ми з нею не спілкуємось, дуже різні у нас характери.
Батько у неї виріс в сусідньому селі, але от зовсім не в такому домі, та хатинка дуже маленька, вже й напевно покосилась до цього часу. Йому приходилось з відрами ходити за водою, по п’ять разів на день, адже в домі не було. Такий тоді був час, комусь було тяжко, а комусь ще тяжче.
Вчитися треба було вночі, бо вдень і без того роботи було багато. Дрова порубати для пічки, щоб в хаті тепло було. Літом сміття навкруг дому збирати, осінню листя, а зимою сніг. На городі усе садити та викопувати. Ні з ким, окрім батьків він тоді не спілкувався, часу не мав. В сільській школі з нього насміхалися, бо одягнений був погано і замість гри у футбол після занять — батькам вдома допомагав.
Але ніколи він ні на що не скаржився, та й не було кому. Друзів не мав, вчителі своїми справами були зайняті, хіба мамі з татом, але і їм нічого не казав.
У школі завжди добре вчився, все виконував, викладачі не розуміли, коли він все встигав. На перервах щось собі писав, якісь історії в зошиті. Хлопці насміхались постійно, забирали в нього ту чернетку і читали на весь клас. Він не реагував, забирав своє і сідав на місце. Чи то мав спокійний характер, чи просто не хотів конфліктів, ніхто не знав.
Одягнений він був дуже просто, грошей тоді не було. Штани батькові, зшиті на ньому, сорочка проста, інколи могло бракувати декількох ґудзиків. А поза школою взагалі одягався у все найстарше. Діти інколи бувають дуже жорстокі. Знали, що він бідний, не лише у школі, ще й біля його хати проходили, сміялися, інколи й кинути чимось могли..
Та він не звертав уваги, робив все що мав робити. Видно було по ньому, що дуже сумний. Але ніхто не хотів підходити говорити з ним, всі боялися що з них теж будуть насміхатися.
Звідки я це все знаю? Мій батько, це і є один з тих хлопців які колись знущалися з тата моєї однокласниці. Він мені усе й розказав.
Дуже йому соромно за себе в минулому. Зараз вони з батьком сусіди і вже краще спілкуються, він давно вибачився за те все. Інколи приходять один до одного в гості, розказують, як було колись, як зараз. Немає в них гарних спільних спогадів з минулого, зате тепер наче друзі.
Про нас з однокласницею говорять, та як тільки мова про неї заходить, не дуже він хоче говорити. Лише каже що любить її дуже, хоче, щоб все мала і не жила як він колись, може тому така виросла плекана.
Але все одно, дуже мій тато дивується, чому моя однокласниця так себе поводить. Невже вона нічого не знає про минуле свого батька, як з ним обходилися, як тяжко було.
Бо ж тепер він відомий письменник, знають його ім’я в різних країнах, книги ледь не всіма мовами друкуються. Мені дуже пощастило, адже він завжди свої книги мені дарує, щоб я читала.
Але й колись мій батько і цей письменник жили поруч, тому я знаю, що досі він приїздить раз у рік на місце, де хата стара стояла і довго дивиться, згадує, напевно..
