Живемо ми з Андрієм вже майже десять років. У нас підростають прекрасні діти, от тільки одне мені ніяк чоловік не може пробачити – те, що в мене цей шлюб другий.
Так, я вже була заміжня. Тільки з першим чоловіком ми не зійшлись характерами, тому й вирішили, що краще мирно розійдемось. Ми й досі працюємо з ним на одному підприємстві, де колись і познайомились. Навіть стосунки дружні та робочі підтримуємо.
От тільки Андрія дратує те, що ми з колишнім бачимось щодня.
– Ти гляди й знову зійдетесь! – Говорить мені Андрій.
– Не мели дурниць! – Кажу чоловікові – Чого б це я знову з ним сходилась. Я тебе люблю. Тим більше в нас спільні діти. Не вигадуй дурниць!
– Все одно, – не може заспокоїтись Андрій, – я такого не розумію, щоб з колишнім чоловіком на одній роботі працювати.
– То що мені звільнитись? – Кажу. – Ти сам знаєш, що зарплата в мене хороша, стаж, є перспектива. І начальник, раптом що, може раніше відпустити. Де я таку ще знайду?
– Будеш вдома сидіти, – відповідає чоловік, – я сам тебе забезпечу.
– Андрійку! Ти сам знаєш, що твоєї зарплати ледве вистачає, щоб комунальні послуги оплатити, а на всю сім’ю аж ніяк не вистачить! В наступного року Вірочка йде в школу – гроші треба. А кредит за квартиру з чого платитимемо?
Чоловік задумався.
– Воно то так. – Андрій почухав потилицю – Але все одно не хочу я, щоб ти з колишнім чоловіком щодня чаї ганяла. Так не правильно.
– Ти мені довіряєш? – Питаю.
– Довіряю, але… – Андрій надув губи – Не хочу щодня думати, що там може статись..
Отак і живемо. Кожного дня після роботи Андрій влаштовує мені допит – хто зі мною говорив. Постійно перевіряє телефон. А ці постійні дзвінки на роботу – і не дай Боже, якщо я одразу не візьму слухавку! Ввечері чекають розбирання… Діти це все бачать і питають, чому тато такий злий…
А так все добре… Живемо помаленьку…
Я не знаю, як правильно вчинити – звільнитись з роботи чи якимось чином переконати чоловіка, що йому нема чого хвилюватись?
