Це була п’ятниця, я пізно йшла з роботи, оскільки здавала квартальний звіт. Я викликала таксі, оскільки громадський транспорт в нашому місті після дев’ятої вечора вже не їздить.
Та по дорозі додому вирішила зайти до магазину та від нього піти пішки, хотілося подихати, тим паче на вулиці стояла гарна тепла погода. Мій дім знаходився через дорогу від магазину, тож я завжди минаю шляхом автобусну зупинку.
Цього разу, проходячи повз неї, я почула плач молодої дівчини. Довкола не було ні душі, я вирішила підійти та спитати, чи потрібна їй допомога. Взагалі у нас район тихий, рідко коли щось трапляється, але усяке може бути.
Я підійшла ближче і побачила дівчину років 15. Вона була вся заплакана, на моє питання “що траплялося?” я вже була готова до страшної відповіді, думала поліцію викликати.
“Я десь загубила гаманець, і вже дві години стою на зупинці, ніхто з водіїв автобусу безплатно мене не погодився довезти додому, телефон розрядився – нікому не можу подзвонити “, – сказала дівчина, дуже плачучи при цьому.
Я запитала, де вона мешкає та викликала таксі й залишила свою візитівку, аби вона повідомила мені, коли буде вдома. Через 20 хвилин я почула виклик телефону.
За чашечкою чаю я підняла слухавку і почула голос дорослої жінки, це була мама Алли, якій я допомогла. Вона пропонувала мені зустрітися, аби віддячити мені. Стільки подяки та компліментів я не чула, мабуть, за все життя!
Та я, звісно що, допомогла безкорисливо і не потребувала матеріальної віддяки. Після цієї розмови моя втома від роботи минула.
Я все ще не розуміла, як за дві години ніхто не допоміг дівчині, а потім думала, що б могло статися, якби я не вирішила піти пішки від магазину…
