Ще в підлітковому віці я перехворів на інфекційну хворобу і, як наслідок, не можу мати дітей. Я говорив про це майбутній дружині, коли пройшов усі обстеження, які підтвердили моє безпліддя. Але Марта говорила, що все одно кохатиме мене, не дивлячись ні на що.
Спочатку, перших років три, все було чудово. Ми з Мартою насолоджувались спільним життям, подорожували, зустрічались з друзями та влаштовували романтичні вечори. Нам було цілком достатньо один одного та нашого кохання.
Але останніми роками, я почав помічати, як дружина дивиться на чужих дітей. Вона буквально ледве стримувала сльози, коли чула, що хтось з її подруг чекає дитину. Марта, звичайно, намагалась мене втішити, кажучи, що бути мамою для неї не головне, але я бачив, як вона страждає, знаючи, що ніколи не матиме дітей через мене.
Інколи я навіть пропонував дружині розлучитись зі мною та знайти собі здорового чоловіка, разом з яким вона зможе завести дітей та створити повноцінну родину, про яку навіть боїться мріяти. Але Марта забороняла мені говорити такі дурниці й казала, що не проміняє мене й на мільйон дітей. Я, звичайно, розумів, що дружина мене кохає, але мені було нестерпно боляче бачити, як вона страждає з моєї вини.
Та в кожному житті є місце для дива. Ми з Мартою – не виключення.
Так от, минулого літа я їхав по роботі в сусіднє село. Сам не знаю чому, але вирішив зупинитись перед селом біля озера, аби скупатись. Була тільки шоста ранку й людей на озері не було.
Прохолодна вода дала мені бадьорості. Я вже було хотів сідати в машину, щоб їхати далі, коли почув, як десь у високій траві плаче дитина.
В ранковому тумані нічого не було видно, але я йшов на звук. Розгорнувши траву, я побачив маленьке дитя, загорнуте в стару ганчірку. Маля добряче замерзло. Я одразу загорнув дитинку в теплу кофту, яка лежала в машині та повіз у медпункт.
Як виявилось, ніхто в селі не знає про те, чия це може бути дитина.
– Якщо її залишили у траві, значить мама не хоче бути мамою, – сумно сказала медсестра.
– І куди тепер ця маленька дівчинка подінеться? – Запитав я.
– Відомо куди, – медсестра саме загортала дитину в пелюшку, – в притулок.
Словом, того вечора я повернувся додому не сам. На руках у мене був маленький скарб, який я знайшов зранку в траві біля озера.
– Звідки? – Марта, нічого не розуміючи взяла в мене дитину.
– Сам не знаю. – Я дивився на маленьке диво, яке саме мене знайшло.
Зараз нашій донечці Оленці шістнадцять. Вона справжня красуня та неабияка розумниця. Не дивлячись на те, що ми з Мартою виховуємо її як рідну доньку, дівчинка знає історію свого народження.
Але це ніяк не впливає на наші стосунки.
Наша Оленка хоче бути медсестрою або лікарем та допомагати діткам, яких залишили батьки. Вона чудово розуміє, що могла бути однією з них, якби взагалі вижила того прохолодного туманного ранку.
– Дякую, що стали мені батьками, – часто повторює Оленка, пригортаючись до нас.
– Це тобі дякуємо… – Каже Марта.
– За що?
– За те, що спасла нас…
Й справді, я не знаю, як би склались наші стосунки з дружиною, якби свого часу ця дитина дивним чином не з’явилась в нашому житті. Інколи навіть подумати страшно. Але я впевнився, що все у цьому житті приходить вчасно. І так – дива трапляються. Варто тільки вірити й не втрачати надію.
