Я все життя жила в селі, народилася, ходила в школу. Навіть в університет кожного дня їздила по дві години в місто і назад, аби квартиру не орендувати дорогу.
От зараз мені уже тридцять, батьків немає. Я вирішила продати свою хату і перебратися у місто, аби бути серед людей. Завжди хотіла дізнатися, як це – жити там, де дуже багато народу.
Найняла рієлтора для продажу, мені дали завдаток, але дім ще не продався, за ті гроші я змогла оплатити половину покупки квартири й вже переїжджати туди.
Щастю не було меж. Я наче в казку потрапила. Немає двору, де потрібно завжди щось робити, чи прибирати. Пічку топити не треба (так, хата в селі була дуже стара). А що ще краще – магазин під домом. Ніякого городу.
Працювала я віддалено, тому деякий час взагалі можна було не виходити з нового житла.
Але ось тут і почалося все найвеселіше.
Сусіди. Ось що я не передбачила. Стіни будинку, були надто тонкі. Чутно було все. Я не знала що робити, адже не звикла до такого. Чути ледь не кожну розмову, чи сварку сусідів, плач кожної дитини у всьому будинку. І постійне відключення води. Як тільки у когось щось сталося, а інколи й просто так – води нема. День-два, а то й то чотирьох діб доходило.
Почалися оплати за комунальні послуги, були шалені ціни за електроенергію. Я ходила в усі можливі установи, аби дізнатися в чому причина. І як думаєте, що це було? Звісно ж, мої чудові сусіди якимось чином під’єднали свою квартиру до мого лічильника.
Як я тільки з ними не говорила, і просила, і судом погрожувала. Лічильник вони виключили. Натомість почали пускати свою кішку лазити по балконах, вона залізна на мій і обгадила всі речі, які тоді сушилися.
Аж потім я дізналась, за що вони так зі мною. Виявилося, я купила якраз ту квартиру, яку хотіли вони, але не встигли. Їм потрібна була лице ця, адже у ній є підвал, а в тій, що в них – немає. Чомусь так вийшло.
Поставили мені умову, або я віддаю той нещасний підвал, або вони далі будуть таке виробляти.
Звісно, що я погодилась. Мені не принципово, але зате хоча б спокій буде.
Сусіди стали шовкові..
