Доки я був дитиною, наша родина здавалася мені найкращою та найщасливішою. Ми майже ніколи не сварилися, швидко залагоджували конфлікти, весело проводили час. Підростаючи, я почав помічати, що все не так гладко, як мені б хотілося. Мама часто бувала сумна та замислена, хоча я не розумів чому.
Вона не працювала жодного дня після заміжжя, не розривалася між роботою та сім’єю, як більшість жінок. Так захотів батько, він добре заробляв і вважав, що забезпечувати родину повинен чоловік. Як у керівника та ділової людини у нього доволі суворий характер, він звик, щоб усе було за його вимогами на роботі та вдома. Але до цього можна звикнути тим більше, якщо любиш людину.
В нього було доволі драконівське правило, яке стосувалось мене також. Батько вимагав суворої звітності за витрачені кошти, мама збирала всі чеки з магазинів, доставляння замовлень та віддавала їх батькові. Особистих грошей мама не мала, сама вона не працювала, а батько вважав, що у неї є все необхідне. Якщо потрібно було придбати щось нове або коштовне, необхідно було довести батькові, що тобі це дійсно треба. А от його рішення не завжди було позитивним, він був трохи скнарою.
Після закінчення школи я вступив до вишу в іншому місті та почав збирати речі, аби переїхати до гуртожитку. Яким було наше здивування, коли разом зі мною свою зовсім невеличку валізу зібрала й мама. “Мене тут більше нічого не тримає”, – сказала вона, залишивши ключі. Таким розгубленим я батька ніколи не бачив.
Коли я приїхав через півроку на канікули, то був неприємно вражений. У квартирі панував цілковитий безлад, бруд, купи сміття, білизни, речей. Батько неголений, у зім’ятому костюмі зі змарнілим обличчям. Від свого цілеспрямованого тата з його сталевим характером я такого не очікував. Намагався відволікти його, розважити та мені це погано вдавалося. Розрив із мамою став для нього особистою катастрофою. Хоча, на жаль, жодних висновків він так і не зробив.
