Я ніколи не думала, що собаки настільки розумні та можуть з’єднати людей, які дійсно дуже підходять одне одному. Але у моєму житті була така ситуація, коли відчайдушний пес повернув моє життя зовсім в іншу сторону.
5 років тому я після університету сиділа у місцевому парку та читала книгу. Коли я вже зібралась йти додому, раптово до мене із великою швидкістю направлялась собака, він був наляканим та втікав від когось. Я не встигла зреагувати, як пес накинувся на мене та звалив із ніг. Коли я вже лежала на газоні, пес мене облизував та ніби довірився мені.
Згодом я почула крик якогось хлопця: «Річард, Річард», – повторював він. Невдовзі стало зрозуміло, що це власник цього красивого золотистого лабрадора, які сидів біля моїх ніг та на щось чекав. Коли господар собаки підійшов до мене, то пояснив, що тварина дуже боїться звуків вибуху петард, а у парку, якісь малі діти ними грались. От пес і побіг звідти.
Я все зрозуміла, погладила собаку на останок та попрощалась із його господарем. Але піти мені не вдалось. Лабрадор йшов за мною слідом і навіть не думав слухатись хлопця. Декілька годин ми разом намагались вмовити тварину піти додому, але без мене він не хотів.
Тоді мені довелось зайти в гості. По дорозі господар пса назвав своє ім’я – Олександр, я ж натомість також представилась. Поки ми йшли до його квартири, встигли поговорити абсолютно про все. На хвилину мені здалось, що я спілкуюсь із якимось близьким другом, адже тем для розмови було безліч.
Біля дверей його квартири собака дивився на мене та ніби просив не йти нікуди, але я не могла, у мене було купа справ та, і до того ж тоді мала хлопця, який був би не в захваті від цього. Проте ми з Олександром обмінялись номерами, щоб вразі чого я могла навідувати пса Річарда, аби йому не було так сумно без мене.
Через декілька тижнів я гуляла знову у тому ж парку зі своїм хлопцем Романом. Все було як зазвичай, ми любили разом там проводити час. Проте тоді я знову побачила знайому мені собаку, яка, махаючи радісно хвостиком, направлялась до мене. Я була дуже рада побачити Річарда й Олександра. Познайомила їх із Романом, але лабрадор явно все зрозумів та не був у захваті від того, що у мене є хлопець. Тоді собака просто почав зненацька на нього лаяти, а згодом відірвав йому низ штанів.
На цій поганій ноті ми розійшлись. Але наступного дня мені подзвонив Олександр і сказав, що Річард зник. Я ж одразу відклала всі справи на потім та помчалась шукати песика. Цілий день ми витратили на його пошуки, але так і не знайшли. Ми вирішили сісти у невеличкій кав’ярні, що була по дорозі, щоб хоч трохи перепочити та поїсти.
Але через пів години тут я побачила Романа, який йшов до мене злий. Я знала, що у мого хлопця є моя геолокація, тому він без проблем знайшов нас. В той день ми мали б святкувати 11 місяців разом, але у мене геть вилетіло це з голови, адже була сесія та до того ж зник Річард.
Роман подумав, що я йому зраджую та почав влаштовувати скандал. Я в сльозах намагалась усе пояснити, але він мене просто не чув.
— Хочеш сказати, що заради якоїсь собаки ти покинула мене у наш з тобою день? Ти думаєш я геть дурний? Та я ж бачу, як ви дивитесь одне на одного, навіщо мені брехати?
Після цих слів він розвернувся і пішов. Я ж хотіла бігти за ним, але зрозуміла, що краще не стане. Тому я і Саша сиділи сумні у кафе та вже збирали йди кожен до себе додому. Ми вирішили піти через парк, де ми вперше зустрілись, тудою нам обом було зручно дістатись квартири.
Та ось здалеку ми почули знайомий гавкіт. Це виявився Річард. Він, побачивши мене, одразу підбіг та почав облизувати. Я на секунду подумала, що собака втік, бо хотів знати мене. Чому ми одразу не подумали про це місце, я не знаю, але все ж була рада, що лабрадор знайшовся.
Та прийшовши додому, побачила, як Рома зібрав усі мої речі та сказав, щоб я їхала з його квартири. Тоді сльози пролились рікою, адже я вже так звикла тут жити та і піти мені немає куди, подруги усі з хлопцями живуть, їм заважати не хочу, а батьки у мене далеко жили від міста, де я навчалась.
У цій квартирі ми разом робили ремонт та вибирали меблі, тому їхати звідси було прикро. Я одразу сіла і все в деталях йому розповіла, казала, що між нами з Сашею нічого не було, ми лише шукали його пса, який до мене прив’язався. Я повторювала Ромі, що люблю лише його. Але він перебив мене та сказав те, що геть я не очікувала.
— Я розумію, можливо у вас дійсно нічого немає, але так далі продовжуватись не може. У мене є інша, розумієш! Я не міг тобі це сказати, але тепер час настав. Тому прошу, забери свої речі, і давай розійдемось вже нарешті.
Я мовчки встала, взяла валізи в коридорі та спустилась у низ. Сівши на лавочку біля під’їзду, почала плакати. Я була просто розбита і не знала, що робити далі. Та тут роздався телефонний дзвінок. Це був Олександр. Він спитав, чи можу я в нього переночувати, бо Річард тільки що ледь не вибіг з квартири на пошуки мене.
Тоді я поїхала до нього додому. Побачивши мене з валізами та вислухавши мою історію, він все зрозумів та дозволив жити скільки завгодно. Відтоді ми живемо так 5 років. Зараз вже офіційно одружені та чекаємо на появу нашої першої дитини. А все це через собаку, на ім’я Річард.
