Мене звати Антон. Я студент медичної академії. Навчаюсь на першому курсі. Ще з дитинства мріяв стати лікарем. Коли вступив до вишу, був страшенно радий. Цікаві лекції, нові друзі, самостійне життя.
Та поряд із радощами з’явилися і фінансові проблеми. Стипендії і тих грошей, що мені давали батьки, не вистачало на життя у великому місті. Вирішив шукати підзаробіток. Влаштувався до однієї з лікарень санітаром. Аби менше пропускати навчання, просив нічні чергування. Намагався поєднувати навчання і роботу. Звичайно це було нелегко. Після нічних змін я на лекціях був зовсім неуважним, а іноді, навіть, засинав.
Це не залишилось непоміченим нашими викладачами. Невдовзі мене запросив до себе декан Василь Степанович. Він поцікавився, в чому справа. Мені було соромно зізнатися, що я ночами працюю санітаром. Я вибачився за свою поведінку і пообіцяв, що виправлюся.
Якось під час чергування я зайшов в одну з палат і закляк на місці. На ліжку лежав Василь Степанович. Я зніяковів. Привітався і не знав, що сказати. Василь Степанович поглянув на мене і тихо сказав:
– Тепер мені все зрозуміло. Ти, Антоне, молодець. Тут немає чого соромитися. Справжній лікар повинен пройти усіма східцями нашої нелегкої професії.







