Мене звуть Данило, я єдина дитина в сім’ї. Мої батьки дуже добре заробляють, тому змалку я навчався лише у приватних садках та школах.
Коли я був ще зовсім малим, десь до восьми років, у нас з татом та мамою були хороші стосунки, я був чемною дитиною, а вони завжди прислухалися до моєї думки. Але зараз мені п’ятнадцять, і вже п’ять років, як наші стосунки дуже сильно зіпсувалися..
А все чому? А це все завдяки моєму прекрасному прізвищу. Зюзя! Так-так, вам не привиділося, я справді написав саме “Зюзя”. Не знаю, де мої прадіди взяли це прізвище й чим на нього заслужили, але саме через нього я ненавиджу своє життя.
Відколи я себе пам’ятаю, з мене завжди знущалися через прізвище. Прийшлося змінили шість садків. Я завжди жалівся батькам, але вірив їм, коли вони казали, що коли я буду у школі, то вже ніхто не буде сміятися наді мною. Потім, теж саме вони говорили мені всю початкову школу.
А що ще краще, в перший клас зі мною пішли майже всі діти, з якими ми разом були в останньому садку.. І звісно, вони принесли з собою моє прізвисько, яке в школі прижилося ще краще “Дазюзя”, перший склад – від імені Данило.
Я просив, благав, аби тато дозволив мені взяти прізвище мами, хоча б поки я вчуся у школі. Вона теж просила його, бо сама бачила, що мені приходиться терпіти. Але ні, він сказав, що я його єдиний син, а тому повинен носити його прізвище, щоб коли виросту, одружитися й продовжити рід.
Як же сильно я хочу, аби у моїх батьків був ще один син.. Нехай би він так страждав, а я хочу здихатися від цього жахливого прізвища. Я не хочу, аби це дурнувате “Дазюзя”, переслідувало мене все життя..
