Сьогодні вранці я ледь встигла на маршрутку, аби доїхати на навчання. В районі міста, де я живу, іноді відчуваєш себе, наче в селі дуже далеко за містом. Адже громадський транспорт неможливо дочекатися, а якщо й діждешся, то вже можна й не вміститися.
Але, на щастя, сьогодні був такий мій щасливий день, я чекала на маршрутку лише близько п’яти хвилин, та ще й змогла туди вміститися, не на сидіння звісно, але це вже краще ніж нічого!
Так ось, я просунулася в найбільш дальній кут, взялася за поручень й стояла, дивилася собі у телефон. Але зненацька, мене хапають за руку, не сильно, але я все одно злякалася від несподіванки.
Це був старший чоловік, він сидів на місці, біля якого я стояла. Я подумала, можливо я стала йому на ногу, або ж штовхнула, й вирішила вибачитися. Проте, як виявилося, він взяв мене за руку, аби сказати, щоб я сіла на його місце. Цей чоловік був без однієї руки, тому мені було дуже соромно в цей момент, адже йому незручно стояти в такому заповненому автобусі.
Але він наполягав, тому я зайняла його місце. А він став туди, де була я. І ось, на наступній зупинці заходить якась жінка з двома дітьми. Вона побачила як я сиджу, а біля мене стоїть цей старший чоловік, та почала кричати на всю маршрутку. “Я своїх дітей краще виховую. Як так може бути, де таке бачено, щоб мала дівка сиділа поки дідо стоїть, та ще до того ж інвалід”.
Ніхто не встиг їй відповісти, адже цей чоловік заговорив першим. “Пані, я перепрошую, проте, я ще не дід, мені лише 55 років. Дякую, за те, що наголосили усім на мою ваду, але я все одно залишаюся чоловіком й фізично спроможний поступитися місцем. Бажаю, аби Ви виховали свого сина так само, як колись матір мене”.
Після його слів, водій якраз приїхав на наступну зупинку. Двері відчинилися, та чоловік вийшов.
Ніхто більше нічого не сказав. Я впевнена, що над цими словами задумалися усі.
