Я працюю водієм п’ятнадцятої маршрутки. Їжджу кожного дня, адже потрібно виплачувати кредит на квартиру. Прокидаюся о шостій ранку, аби о сьомій бути вже на маршруті. Спочатку я дуже довго й важко звикав до такого графіку, адже дуже люблю поспати довше.
Їжджу я за дуже довгим маршрутом, один з найбільших та найдовших. Об’їжджаю ледь не все місто, а потім ще й по двох сусідніх селах збираю людей.
Саме тому я, як ніхто, знаю менталітет наших людей. Якщо чесно, мене вже дуже дістало постійно відчувати себе у всьому винним всім пасажирам.
Що б не було – водій поганий, водій винен!
Не працює апарат розрахування карткою, хто дурний? Водій!
Немає решти, адже проїзд сім гривень, а постійно віддавати три гривні з десяти, то не назбираєш ті двійки та одинички. Ну, але я ж теж в цьому винен.
Держава випустила 1 та 2 гривні у вигляді копійок, а наші люди звісно ж не задоволені, бо гроші губляться. Кричать, щоб я на здачу давав паперові, а їх може іноді й не бути. Ну але яке їм усім діло до цього, правда ж? Це ж водій винен!!
“А чому ви здачу не віддаєте?!!!”. Справді, чому ж я не даю вам решти за 1 хвилину? Можливо тому, що я їду дорогою, а моя увага й акуратність – безпека людей. Ще й оце, моє улюблене “Ви повинні”. Люди дуже люблять вказувати мені, що я маю робити, або що не маю.
Як зробити, аби до людей дійшло, що водій маршрутки не винен у всіх проблемах? Чому я постійно маю це терпіти. Деякі люди ще й скарги пишуть, якщо їм щось не сподобалося. А що потім? Мені скорочують зарплату, адже я “хамлю”.
Іноді мені здається, що робота з людьми – не моє.
