Ранок… Їду в маршрутці на роботу. Купа людей – хто на роботу, хто на навчання. Всі кудись спішать – зрозуміти можна. На одній із зупинок через передні двері, розштовхуючи людей в чистому одязі, пхається жінка років шістдесяти п’яти. Її брудні клунки займають майже пів салону.
– Я за пенсійним посвідченням. – Кидає вона водієві.
– Але за пенсійним можна їздити тільки з 11 ранку до 14 години. Так міська рада вирішила, аби дати змогу студентам та людям, що працюють можливість спокійно добратись на роботу. – Чемно відповідає водій.
Але бабусі така відповідь не до вподоби.
– Я що ще платити маю?! – Агресивно відповідає та. – Та де таке бачено?! Я – пенсіонер, тому маю право їздити безплатно!
– Маєте. – Водій не втрачає самоконтролю. – Але тільки з 11 години, тому зараз, за законом, ви маєте платити.
– От тобі, а не гроші. – Бабуся скрутила дулю.
Водій, зрозумівши, що конструктивної розмови не вийде, махнув рукою і поїхав, мовляв, переконати нахабну пасажирку заплатити за проїзд не вийде.
Але історія на цьому не закінчилась.
Бабуся, розпихавши людей, стала біля молодої дівчини, яка сиділа.
– От покоління! – Голосно продовжила псувати настрій всім пасажирам бабуся. – І місцем не поступиться!
– Вибачте, – спокійно сказала дівчина, – але я після операції, тому стояти не можу.
– Ти довідку мені покажи! – Нахабно крикнула бабуся.
В той момент мені стало дуже неприємно. Неприємно за старше покоління і за те, яке підростає, дивлячись на них.
