Коли я мав іти до першого класу, ми з мамою переїхали на нову квартиру. Поки мама розбирала речі, я вирішив спуститися у двір. Мені дуже хотілося якомога швидше познайомитися з хлопцями цього будинку. Я взяв м’яч і пішов. Та у дворі чомусь нікого не було. Мене це трішки засмутило.
– Нічого страшного. Почекаю.
Я попрямував до спортивного майданчика і став грати у м’яч. Раптом почулося:
– Привіт! Ти, що наш новий сусід?
Я озирнувся. Поруч стояла худорлява дівчинка в шортах, футболці й кросівках. Я нічого ще не встиг сказати, як дівчинка запропонувала:
– Знайомимось, мене звати Саша.
– Максим, – сказав я.
– От і добре. Будемо грати разом, – мовила Саша.
Вибору в мене не було, тому недовірливо глянувши на нову знайому, я погодився. На моє велике здивування Саша чудово справлялась з м’ячем. Я ще більше був враженим, коли Саша похвалила:
– А ти непогано граєш. Приєднуйся до нашої дворової команди. Приходь ввечері я тебе з хлопцями познайомлю.
Ось так відбулася моя перша зустріч із Сашею. Згодом ми стали справжніми друзями. Ми разом ходили до школи, разом відвідували басейн, разом грали в футбол у дворі з хлопцями, не раз виручали один одного різних ситуаціях. Для мене дівчина була надійним другом, який ніколи не підведе і завжди підставить плече допомоги.
Після закінчення школи, я поїхав навчатися в інше місто. Саша продовжила навчання в місцевому виші. Спочатку мені дуже не вистачало дівчини, її підтримки, її порад. Та згодом студентське життя захопило мене і я потроху став забувати подругу. На третьому курсі я закохався в найгарнішу і найкращу, як мені тоді здавалось, дівчину. Весела, дотепна, бездоганно вбрана Лариса була завжди в центрі уваги, мала багато залицяльників. Я був на сьомому небі від щастя, коли Лариса віддала перевагу мені. Ми почали зустрічатися. І чим більше я її пізнавав, тим більше вона мені подобалась. Я вже не уявляв свого життя без неї. Вона говорила, що теж кохає мене.
На літніх канікулах ми зібралися поїхати разом на море, та перед поїздкою я запропонував Ларисі поїхати познайомитися з моєю мамою. Вона нам була дуже рада. Відчувалося, що Лариса їй сподобалась. Ми сиділи за столом розмовляли. Раптом мамі стало зле. Прийшлось викликати швидку, її забрали в лікарню. Лікарі діагностували інфаркт. Я, звичайно, не міг залишити маму в такому стані саму і сказав про це Ларисі.
– А як же поїздка на море? – поцікавилась вона.
– Про поїздку на море цього літа доведеться забути, – відповів я.
Нареченій моя відповідь дуже не сподобалась. Вона стала нервувати, кричати. Потім сказала, що якщо я не хочу їхати з нею, то на моє місце охочі знайдуться. Зібрала речі й пішла, кинувши в мій бік байдуже: “Прощавай!”
Через деякий час у двері подзвонили. Я радісно побіг відчиняти, надіявся, що Лариса одумалась і повернулася. Та на порозі стояла Саша. Мій вірний друг, як завжди, в скрутній ситуації прийшов на допомогу. Весь час, поки мама була в лікарні, Саша допомагала мені. Вона готувала бульйони та відвари, добувала дефіцитні ліки, годинами просиджувала біля хворої. Поступово мама стала одужувати. Я потроху почав заспокоюватися.
– Ось бачиш, ми впоралися з цією проблемою. Галина Петрівна ще буде танцювати на твоєму весіллі, – весело сказала Саша.
Я глянув на неї і наші погляди зустрілися. На мене дивилися величезні карі очі, переповнені теплом, ніжністю, відданістю. Мене немов пронизала блискавка: “Господи, який же я дурень. Шукав щастя десь, а воно виявляється поруч зі мною”. Я не міг відірвати від Саші очей. Потім ніжно притиснув до грудей, її голова покірно опустилась мені на плече. З того часу ми вже не розлучалися.
