Ми з чоловіком жили в місті. Тому що тут краща інфраструктура, є куди дітей води ти, та й перспектив більше для роботи.
Хоча вибір у нас стояв між будиночком в селі біля річки на природі, або ж квартира в місті.
Але оскільки ми обрали квартиру, тому окрім цього купили невеличку дачу, для того, щоб час від часу приїжджати на природу. Та й діти там дуже любили бувати. З містом не порівняти ні природу, ні повітря. Ми часто збираємося з друзями, святкуємо різні свята. Та інколи просто хочеться відірватися від всього та побути наодинці.
На дачі у нас є невеличка грядка, де ми садимо полуниці та суницю. Потім з цих ягід готуємо варення, або просто морозимо на зиму. Я часто приїжджала, і бачила що хтось на грядці буває. Тому що залишаються прим’яті сліди. Але це мене не дуже турбувало. В хаті у нас нічого цінного немає, можливо хтось просто під’їдає.
Та одного разу, чоловік пішов на роботу, а в мене був вихідний. Діти були в школі. А мені стало скучно, тому я вирішила з’їздити на дачу, та й урожай вже пора було збирати, хотіла попробувати нове варення.
Я приїхала, спочатку поприбирала в хаті. Потім заварила собі м’ятного чаю, та вирішила відпочити на повітрі. Я сиділа на вулиці на кріслі-гойдалці, та непомітно для себе задрімала.
Почула якийсь шум на грядці, і злякавшись проснулася.
Я тихенько підібралася до грядки, і побачила як маленький сусідський хлопчик, пробрався до нас, присів і поїдає полуниці. Мені так смішно стало. Але я вирішила його не лякати. Та тут нараз прибігає його мама і починає кричати: “Діма, ти що, хто тобі дозволив це робити?”. Маленький так злякався, що я вийшла: “Доброго дня, це я йому дозволила, не сваріться”.
“Добрий день, ой вибачте, дякую вам”, – сказала сусідка. І покликала малого до себе. Хлопчик підійшов до мене і подякував, що я його не видала. І ми домовилися, що він буде собі брати полуниці коли захоче, мені не шкода.
Так я познайомилася з чудовими сусідами.







