– І що я забула в тому селі? – Голосно сказала я, вийшовши з автобуса, а люди на зупинці озирнулись. – Благо я тільки на день сюди.
Мої білі босоніжки були чорні від болота – годину тому в селі пройшов дощ. Я продовжила лаятись, але вже про себе, адже не хотіла, аби потім хтось розповів моїй мамі, яка в неї зверхня донька.
А що? За роки життя в місті я й справді стала трохи зверхньою. Заробляю непогано, чоловік хороший. Ніби все в мене є, от тільки маю один страх – сідати за кермо. Ми давним–давно маємо фінансову можливість купити в сім’ю другий автомобіль – для мене, от тільки я не маю водійського посвідчення й усі спроби навчитись керувати автомобілем закінчуються провалом.
Зазвичай в село до мами мене відвозить чоловік. Цього разу він не зміг – важлива нарада на роботі. Та, чесно сказати, я б теж не їхала, якби не ювілей у мами – шістдесят п’ять. Минулого року ми не могли її відвідати в день народження, бо саме відпочивали за кордоном, позаминулого – я трохи прихворіла й вітала маму телефоном. А три роки тому я вже й не пам’ятаю, яка була причина того, що ми не змогли приїхати, чи не схотіли…
Зараз мені дуже вже не хотілось їхати автобусом, але що поробиш? Залишити маму саму в такий день я теж не можу – не гарно це якось. Тому вчора я купила їй гарний набір постільної білизни, блендер та дорогі парфуми, склала це все в компактну валізу (не з пакетами ж мені їхати, врешті) й вирішила, переборовши себе, скористатись послугами громадського транспорту.
Цілу дорогу якісь бабці товклися клунками, чоловік з жінкою влаштували сімейні розбирання, а хтось (цій людині нема оправдання) їв варені яйця, розповсюджуючи цей «неземний» аромат автобусом, де через спеку й так стояла неймовірна задуха.
Благо, посеред подорожі пішов дощ – справжня злива. Я дякувала небесам за цей ковток свіжості, але рівно до того моменту, поки не ступила новими білими босоніжками в брудну калюжу!
Йдучи такими знайомими сільськими вуличками, якими колись ходила в школу, або бігла на дискотеку в клубі, я розумію, що давно забула, що таке життя в селі.
Ось моя сусідка тітка Марина, зігнувшись, щось робить на городі – липень, як-не-як.
– Відпочити б вам, тітко. – Кажу їй, привітавшись.
– Яке там відпочити, дитинко? – Сусідка витирає чоло та поправляє хустку – Літній день рік годує.
Йду далі вулицею. Ось батьківська хата. Старенька, ледве стоїть. Це не дивно, адже будував її ще мій прадідусь. Сюди мати й прийшла невісткою, щойно їй виповнилось вісімнадцять. Тут вона доглянула своїх свекрів, народила та виростила мене й провела в останню дорогу мого тата кілька років тому.
Стара криниця так і проситься пригостити крижаною водою. Але я давно вже не п’ю воду без фільтра. Стигла малина, обмита нещодавнім проливним дощем, пробивається через старий паркан з дерев’яних штахет й пахне сільським літом Але цього разу я піддаюсь спокусі й зриваю кілька ягідок, навіть не згадавши, що не встигла помити руки з дороги.
Скриплячи старими дверима, з хати виходить мама. На ній старий халат та хустина.
– Чому ж ви той костюм не носите, що я вам передала? – Питаю я, обіймаючи маму. Вона пахне смаженим – котлетами та млинцями.
– Він такий гарний. – Мама непомітно витирає сльози. – Шкода його на село.
Заходимо в хату. Там прохолодно, але тільки у веранді. На кухні шкварчать котлетки – там справжня спека.
– Я передягнусь з дороги. – Кажу матері й швиденько йду в кімнату, аби мій одяг не встиг ввібрати всі аромати маминої кухні.
У маминій спальні, як завше, тихо. Тут час, наче зупиняється. Високе ліжко, де колись вони спали з батьком стоїть, акуратно застелене старомодним покривалом. Тут вже давно ніхто не спить – відтоді, як не стало батька мама ночує на старому дивані на кухні, аби зранку одразу ставити варитись худобі.
Передягнувшись у зручну сукенку, я виходжу на кухню. Там мама вже накрила святковий стіл – млинці-голубці й купа салатів.
«Як же натякнути мамі, що я на правильному харчуванні й такого не їм?» – Думаю про себе я.
Але мама вже почала мене пригощати.
– Дякую, донечко, що приїхала. – Мама сіла поруч й, опершись на долоню, непомітно витерла сльози. – Я боялась, що цьогоріч тобі знову не вийде.
– Ну що ви, мамо? – Я обіймаю її й сама починаю плакати.
Я плачу й не можу зупинитись. Плачу від сорому за те, що минулими роки в мене знаходились важливіші справи, ніж відвідати маму. Плачу тому, що не придавала значення її почуттям, не розуміла наскільки їй сумно самій. Плачу, бо не хотіла їхати.
– Знаєте, мамо, я ж до вас на тиждень, – кажу я й обіймаю найріднішу жінку на світі.
– Та невже? – Мама від щастя сплескує в долоні та посміхається.
– Так! І подайте мені ваших голубців. І котлету. А краще дві!
