Зайшла в автобус дівчинка. Років, напевно, чотирнадцять. На циганку не схожа – світловолоса, з веснянками. Але худорлява – аж світиться. Й пальто на ній – стареньке та зашите, але видно, що чистеньке.
Сіла тихенько на вільне місце й почала рахувати дріб’язок, який витягнула з кишені, перераховувати. Раз перерахувала, два… Було видно, що не вистачає. Я сиділа збоку й, думаю, поможу дитині – дам скільки потрібно, але не встигла я потягнутись до сумки за гаманцем, як водій почав кричати:
– Передаємо за проїзд. Дівчино, я тобі кажу…
– В мене хтось на вулиці витягнув ще дві гривні… – Ледве стримуючи сльози сказала дівчинка. – Тепер мені не вистачає.
Тут уже я вступилась.
– Не кричіть, – кажу, – на дитину. Зараз я за неї заплачу.
Бідна дівчинка сиділа, витираючи сльози, а я підійшла до водія, аби заплатити за неї. Та він грошей не взяв.
– Що я, – каже чоловік, – геть серця не маю? Не потрібно. Нехай їде так.
Він повернувся й подивився на налякану дівчинку.
– Вибач, – каже, – не хотів тебе налякати, – чоловік враз подобрішав. – В мене донька твого віку. Я ж не злий насправді, просто робота в мене така – нервова.
Вся маршрутка розчулилась від того, що грубий водій враз став таким ніжним. Й дівчинка плакати припинила.
– В мене тут шоколадка є. Бери, – простягнула якась жінка дівчинці шоколадку. – Ти, напевно, голодна.
– А в мене два кіло мандаринів. Мені забагато, – якийсь дідусь простягнув світловолосій пасажирці чотири мандарини.
– Це вам. – Дівчинка простягнула два мандарини водієві. – Дякую за вашу доброту.
Що можу сказати? Навіть у маршрутках є місце для дива!
