Мене звати Ірина і так вийшло, що я все своє дитинство я провела з бабусею, в мене є батьки, але тоді були такі скрутні часи, роботи майже не було, тому вони вирішили поїхати за кордон і так сталося, що батьки лишилися там жити. Мене спочатку не хотіли забирати, бо була маленькою, а потім я вже не хотіла, адже в мене тут було все, школа, друзі і, звичайно, моя бабуся.
Мені добре жилося в селі, бабуся дуже смачно готувала, а які пироги пекла з вишнями і з сиром, одна смакота. Я закінчила школу і поступила в університет. Довелося переїхати в місто, але завжди намагалася на вихідні приїжджати в гості до бабусі і допомогти по господарству, та й просто попліткувати, як то кажуть, дівчата є дівчата.
Під час навчання я познайомилася з Олегом, він був старшим на 5 років і довго не чекаючи, покликав мене заміж. Ми жили в місті, я вчилася, Олег працював, до бабусі навідувалися, але вже рідше.
Йшли роки, бабуся вже не така проворна була як колись і щось геть останнім часом упала духом, ми запропонували їй переїхати до нас у місто, принаймні на зиму. Бабуся спочатку не хотіла, але ми її переконали і забрали до себе. Але місто зовсім їй не подобалося, все не так, і сонце не таке, тому коли прийшла весна і перші теплі промені сонця пригріли землю, ми привезли бабусю назад у село, вона така рада була кожному деревцю, ніби мала дитина.
Так ми робили щороку, на зиму забирали бабусю до себе, а в теплий період – вона жила в селі, здоров’я у неї вже було не те, але літом вона виходила на лавочку біля подвір’я, до неї приходили її подружки-сусідки і вони те й робили, що згадували свою молодість, а вечорами такі пісні виспівували, що вся вулиця приходила послухати.
Якось на вихідні ми вирішили поїхати в село і провести там всі дні, просто набратися сил і послухати тишину природи, але коли ми приїхали – нас чекав справжній сюрприз, коли під’їжджали до будинку, то я вже відчула такий знайомий з дитинства аромат пирогів з вишнями. Я не знаю як бабуся справилася в такому віці з тими пирогами, але моєму щастю не було меж.
Прийшов вечір, ми всі сиділи в саду, вже перші зорі з’являлися на небі, а ми все весело гомоніли, згадуючи, що прожили у цьому житті, їли смачнющі пироги і просто дихали.
Пізніше до нас підійшли сусідки і полилася пісня, це був незвичайний вечір, сповнений такою теплотою та ароматом дитинства, що в мене аж закралася думка, а чи не переїхати нам жити в село, в наше рідне село.
Бабусі на той час вже виповнилося 90 років, а чи кожна бабуся в такому віці ще пече пироги з вишнями? Вона вже ледь ходила з ціпком, погано бачила, але категорично відмовлялася назавжди переїжджати в місто. Їй тут так було добре, але це і не дивно, тут добре всім.
Ранок був не менш прекрасний, ніж вечір. Легка прохолода перехоплювала подих, а роса ніжно лоскотала босі ноги. Вийшовши на поріг, я побачила бабусю, яка спершись на старий паркан вдивлялася в небо. Я підійшла до неї, в неї на щоці була сльоза.
-Бабусю, щось сталося, чому ти плачеш?
-Ні, дорога, я не плачу, я щаслива, я вдома, а поруч ти, і так добре на душі, що аж сльози проступають.
Ми обійнялися і ще годину мовчки провели на вулиці, допоки я не замерзла.
