Їду до батьків на Різдво. На Новий рік не вийшло приїхати, тому вирішила з донькою хоча б зараз навідатись до родичів.
Оленка, моя шестирічна донька, сидить на задньому сидінні. Бачимо на зупинці жінку в тоненькій осінній куртці. Вона зупиняє машини.
– Мамо, візьмімо її, – каже Оленка, – на вулиці холодно.
– Авжеж. – Я й сама розумію, що не можна тут залишити жінку в такий мороз.
Зупиняюсь.
– Вам куди? – Питаю в жінки.
– В Богданівку. Візьмете?
– Звичайно. – Киваю я, адже Богданівка в нас по дорозі.
Жінка сіла на переднє сидіння й втупилась очима в телефон. Мені якось ніяково. Намагаюсь завести розмову.
– Ви до рідних їдете на свято?
– Так. – Сухо відповідає жінка й далі дивитися в екран телефону.
Далі цей телефон починає в неї дзвонити.
Жінка бере слухавку й починає голосно розмовляти. Російською. Жінка брудно лається й мені стає якось ніяково – тут же дитина. Їду й думаю, як би їй натякнути, що потрібно якось обережніше висловлювати свої думки. Але тут Оленка мене випереджує.
– Тітонько, – вона звертається до нашої пасажирки, – а можете якось більш виховано говорити. Мені взагалі-то рано чути такі слова.
Жінка багровіє.
– Вибач, – вона посміхається Оленці.
– І ще, – донька стає більш сміливою, – у нашому автомобілі бажано говорити українською. Добре?
– Добре. – Жінка починає вибачатись.
А я їду й думаю, яка в мене хороша дівчинка. Як кажуть: «Уста немовлят говорять істину.»
