– А за союзу все не таке було… – Дядько Яша потягується за новорічним столом. – І салати якісь смачніші – та ж «шуба» та «олів’є», але смак… От, скажімо, ковбаса мала смак м’яса, а не те, що зараз – одна хімія з підсилювачами смаку.
Я сиджу й ледве стримуюсь, аби не сказати те, що так і крутиться на язику. Такі люди, як дядько чоловіка, згадують СРСР з ностальгією, мовляв, от тоді ми жили, не те, що зараз. Звичайно, Яків Пилипович, або дядько Яша, як ми звикли його називати, за Союзу був директором школи, жив у місті, у власній квартирі, отриманій від держави. Він міг дефіцитні делікатеси, отримувати, як кажуть, «по блату». От і ковбасу «натуральну» він наминав за обидві щоки, нахвалюючи радянську харчову промисловість.
Ми ж батьками жили в селі. Їли те, що самі виростили – від городини, до худоби. Ковбаси ніколи не купували, а на «олів’є» відварювали домашнє м’ясо. Знаєте чому? До нас в село часто приїздили люди з м’ясного цеху – купували корів. Ні, не молодих телят, а старих та хворих, молоко яких пити було небезпечно. Коли сільський ветеринар діагностував у корови тяжкі захворювання, небезпечні для її господарів, працівники м’ясокомбінату були тут як тут.
Звичайно, селяни хворих корів «здавали» на м’ясо, аби хоч якось покрити втрату годувальниці. Мої батьки хворих корів ніколи не віддавали, адже вважали, що краще «приспати», аніж віддати на неякісне м’ясо, яке потім їстимуть діти. Та що там діти? Навіть дорослих шкода, адже не знати, яку шкоду їм принесе ковбаса з таким м’ясом.
Ні, я не кажу, що сучасна харчова промисловість не має огріхів. Але згадувати радянську епоху як символ якості та достатку теж безпідставно.
Саме тому я мовчу, аби не псувати апетит дядькові Яші, який все ж їсть «недобрий» салат, але потім, напевно-таки, я йому розповім з чого насправді робилась його улюблена радянська ковбаса.
