У нас з чоловіком чудова трикімнатна квартира, ми ледь встигли її купити, адже претендентів було дуже багато. Проте, власник продавав її сам, без рієлторів, тому й самостійно обирав людей, котрі, на його думку, були з новими хорошими та відповідальними власниками такої хорошої квартири.
Ми були неймовірно щасливі, адже ціна чудова, ремонт вже зроблений, та ще й мінімалістичні стилі, з мармурною ванною кімнатою, сірими тонами спалень та вітальні, та білою кухнею! Все було ідеально!
Чим ще ця квартира настільки ідеальна, то це не лише локацією – близько центру, проте до нього один кілометр, тому тут тихий район, але з нереально красивим виглядом з вікна! Та ще й, чому ми дуже були раді – два балкони. Один з виглядом на міське озеро, надзвичайно красивий краєвид, а інший – на двір, де усі паркують машини. Для нас це дуже зручно, адже ми також маємо автомобіль, тому з іншого балкону завжди можемо подивитися, чи з ним все гаразд.
Так ось, сусідка наша вирішила, що якщо балкони з виглядом на озеро у нас розділені лише тоненькою сіткою(не знаю, чому так), то вона має право просити нас віддати наш балкон їй в користування, бо ж у нас їх аж два, а в неї один! Звісно, що ми відмовили їй, адже це наша квартира. Але що було далі, це був жах. Вона десь дізналася, що у мого чоловіка алергія на домашні рослини й понаставляла у себе їх штук з двадцять, аби нам пахли й чоловіку було погано. Почала через сітку пускати до нас своїх псів пекінесів. Пакостила як могла.
Ми не були налаштовані на примирення, тому вирішили поставити між балконами цегляну стіну, яку нам змонтували за декілька годин. Та пригрозили їй, якщо зробить щось зі стіною – будемо викликати поліцію. От і все, але ж як це іноді бісить, адже завжди щось місить зіпсувати ідилію.
