Вже два роки Іван Петрович живе разом зі своїми онуками. У трикімнатній квартирі, яку він отримав ще у молодості. Там він разом з дружиною та дітьми прожив щасливі роки.
Так склалося, що у 77-річному віці Іван Петрович залишився проживати у квартирі зі своїми онуками, його дружини та дітей не стало. Трагічні події нанесли не лише несамовитий біль чоловіку, з’явився й острах – бути не потрібним та заважати рідним онукам.
До речі, у Івана Петровича були онук Іван та онучка Ніна, зараз їм трохи більш як двадцять років і вони ще не мають родин. Тому їхній дідусь, звісно вважав, що дітям не надто цікаво проживати зі старим. Та все ж вони прожили утрьох ледь понад п’ять років. І це були роки наповнені переживаннями щодо вступу до вишу, радощами, інколи навіть літніми поїздками на море, або на улюблене озеро, що за містом.
Іван Петрович весь цей час намагався замінити онукам батьків та бабусю, а сьогодні зранку йому наказали зібрати свої речі й посадили в автівку сина, за кермом якої був онук Іван.
Чоловік боявся спитати, куди його везуть та й не хотів чути відповідь. Здавалося, він вже знав її заздалегідь. Проїжджаючи місто Іван Петрович згадував свою молодість та трішки повеселішав від теплих спогадів.
«В решті решт вже мій час спливає, онукам варто будувати своє життя, я в ньому зайвий», – намагався якось виправдати вчинок рідних Іван Петрович.
Раптом автівка зупинилася. Ніна попросила дідуся вийти з машини та ласкаво посміхнулася. Іван Петрович послухався онучку й озирнувся довкола і не міг повірити своїм очам. Перед його очима занедбана споруда, у якій він відчув щось рідне. Сльози затьмарили погляд.
«Дідусю, це наша стара дача. Ми почали її реставрувати, сам будиночок відновлювати. Але поки що не виходить, вирішили тебе також до цього процесу запросити. Та ми знали – не погодишся отак, бо спогади про минуле будуть боліти», – почав говорити Іван, онук.
«Та все ж можливо ми навчимося від цих спогадів не страждати, а душу ними зігрівати», – додала Ніна.
Іван Петрович спочатку заплакав, а потім міцно обійняв онуків. Вже понад 10 років він не приїздив на дачу. Коли дружина захворіла після загибелі їхніх двох дітей, було зовсім не до дачі. А коли Іван Петрович став вдівцем, дача стала гірким спогадом молодості.
Раніше чоловік обожнював поратися на городі, дача була для нього справжньою віддушиною й онуки це пам’ятали, вони також любили відпочивати за містом.
Вони й вирішили відновити занедбану ділянку та згадати дитинство. Оскільки Іван та Ніна добре знали дідуся, розуміли, що він не погодиться туди поїхати. Вирішили влаштувати сюрприз.
Про те, що коїлося на серці дідуся дорогою до дачі вони не здогадувалися.
Іван Петрович же корив себе за те, що припустився думки, що рідні онуки забажали позбавитися від нього. Насправді ж вони усім серцем хочуть відновити те місце, що об’єднувало їх родину.
