Чоловікові родичі живуть в Росії, в далекому Сибіру. Ми бачимось з ними раз на кілька років, адже приїхати звідти дуже тяжко. Олег, двоюрідний брат мого чоловіка, працює на деревообробному комбінаті. Освіти не має, а все, що заробить тяжкою працею несе до старої дерев’яної хати, де вже чекає його дружина та четверо дітей. Так, живуть вони, м’яко кажучи, не заможно, адже дружина, швачка, не може брати багато замовлень, бо за дітьми нема кому дивитись.
Але при цьому всьому, Олег, дуже любить з щирою теплотою згадувати радянську епоху, так, ніби це було найкраще, що тільки може бути.
Ми спочатку намагались щось йому пояснити, що саме завдяки репресіям такої «чудової» радянської влади його дід та бабця й попали до холодного та чужого Сибіру, адже вони, корінні українці, люди інтелігентні, освічені та звиклі думати, не боялись вголос говорити про те, що в СРСР не все так добре, як це намагаються нав’язати населенню. Саме тоді, їх двох викладачів інституту й вивезли в Сибір, аби ті замовкли. Саме там дідусь чоловіка й навчився валити ліс замість того, аби викладати та нести в маси світлі ідеї. Батько мого чоловіка, ставши дорослим, повернувся в Україну, де й створив свою сім’ї, а його брат, батько Олега, вирішив залишитись в Сибіру й займатись тим, що міг там навчитись – валити ліс. Він не здобув ніякої освіти й, певно-таки, не прочитав жодної книги. Такий простий та нехитрий спосіб життя, який не потребує надзвичайних розумових затрат, він й прищепив своєму синові Олегові.
Олег, який народився в СРСР, а потім став громадянином РФ і все своє життя вважає – те, що є в нього зараз – максимум щастя, краще було тільки за Союзу.
Мій чоловік-декан філологічного факультету з жалем дивитись на свого двоюрідного брата й розуміє – переконати його в протилежному – справа марна. Лишається йому тільки поспівчувати.
