Приходжу до сина в школу на батьківські збори. Він мене вже в шостому класі – парубок!
Всі батьки сидять за партами та, зігнувшись, згадують шкільні роки, коли в аудиторію заходить класна керівничка, яку нещодавно призначали.
–” Здраствуйтє, дарагіє радітєлі! “– Починає вона. – “Мєня завут Вікторія Владіміравна. Я – учітєль укрінскава язика.”
– Хоч би язик не зламала, – повертаюсь я до сусідньої мами.
А «Вікторія Владіміравна» починає «розпинатись» про ремонт, нові штори, чергування-прибирання й нарешті доходить до теми дисципліни.
– Ваш Альоша, – звертається вона до мене, – “в прінципє, парєнь смишльонний. Вот толька на маіх уроках разгаваріваєт с сасєдам па партє.”
– А мій Олексій, – я навмисно підкреслюю, що сина «Альошей» ми не називаємо, – на ваших уроках якою мовою розмовляє?
– “Ну, как?” – Класна керівничка явно не розуміє, до чого я хилю, – “на украінском он разгаваріваєт.”
– А, – я задоволено посміхаюсь, – якщо українською, то нехай розмовляє, я за нього спокійна. Нас навіть «двійка» за дисципліну не лякає, головне, що учень українську краще за вчителя знає.
– “Пачіму єто «краще»?” – Не розуміє «Вікторія Владіміровна» – Бо він у нас українською ще й в побуті розмовляє, не тільки на уроках.
Вчителька більше не мала, що сказати. Зате батьки аплодували стоячи, мовляв, я молодець – все правильно сказала.
А що? Якщо вже вчитель української, то, будьте такі ласкаві, відповідно й розмовляйте. Чи не так?
