Нещодавно до нас в офіс прийшла працювати молода пара – він кур’єром, а вона – прибирати. Такі симпатичні та життєрадісні, що біля них, волею-неволею, й сам починаєш радіти життю. Та найбільше мене, як філолога за освітою вразили їхня чиста українська. Я інколи грішу тим, що дозволяю собі використовувати в повсякденному мовленні суржик та русизми. А вони такі молоді та недосвідчені, а говорять, наче диктори та україномовному радіо. І це просто під час буденної рутини.
Якось я з ними розговорилась під час обіду. Таня та Борис приїхали в наш Івано-Франківськ з (хто б міг подумати?!) Харкова.
– Нам з Тетянкою завжди українська мова подобалась. – Розповідає Борис – Хоч наше оточення, включаючи батьків, розмовляє російською.
– Але ми ще в сьомому класі вирішили, що хай там як, але повністю в побуті будемо користуватись рідною мовою.
– Посміхається Таня та надпиває гарячу каву. – Так, наші рідні доволі скептично поставились до нашого рішення, але ми були непереборні у своєму бажанні досконало вивчити українську. Так, інститутів ми не закінчували, обоє пішли після школи працювати. Зате вважаємо, що наш шлях має бути саме таким. Тільки переїхавши на Західну Україну ми відчули, що знаходимось вдома.
Я дивилась на цих чудових молодих людей та раділа, що наша ненька Україна багата на таких синів та доньок!
