Я працюю медичною сестрою в приватній клініці, а саме, маю діло з дітьми – забираю кров на аналізи. Часто мені доводиться бачити дитячі сльози, крики та істерики, і це очікувано, адже не всі дорослі можуть себе опанувати, що вже говорити про малят. Та мова сьогодні піде не істерики, а про хамство.
Звісно, кожна поважаюча себе приватна установа намагається створити максимально комфортні умови для користувачів. У нас для маленьких пацієнтів також є пристосування. В кабінеті багато іграшок, що не залишають байдужими діток різного віку, є книги, плазма, на якій безперервно транслюються мультики, нещодавно навіть 3Д окулярами обзавелись, все для того, щоб зробити необхідні маніпуляції з мінімальним стресом для дитини.
Це була одна з перших пацієнток на прийомі. Наша зустріч почалася з запізнення, на цілих 20хв. Це ще пощастило їм, що наступні пацієнти скасували свій приїзд, інакше я фізично не встигла б прийняти дитину. Коли вони ввійшли в кабінет, я звернула увагу на те, що мама не одягла бахіли. Я ввічилво зауважила, що при вході у нас стоїть автомат з безкоштовними бахілами і прохання, одягати їх усім відвідувачам.
-Я так спішила, що не стала на це тратити час. Нічого не станеться вашій підлозі, якщо ми одненькі їх не одінем. Тут же не коври постелені.
Десь глибоко в душі я вже зрозуміла з ким маю справу. Поки я з жінкою вела діалог, то її маленьке чадо стало викидати з корзини всі іграшки. При чому, ті що не подобались малому він з немалою силою кидав у стіну.
-Захарку, не потрібно так сильно кидати іграшки – вони зламаються, інші дітки, які прийдуть пізніше також захочуть погратися, – намагалась я втихомирити дитину, бо його мати за цим спокійно спостерігала.
-Ні, мій солодкий грайся-грайся!-зупинила мене жінка. Він так завжди грається, нехай звикне трошки, бо у нього і так стрес.
Хлопчина, чуючи схвалення мами, далі трощив все, що траплялося під руки, а наступними були книжки. Він схопив ту, що лежала найпершою і вигукнув: «Мама, тачки! Я хочу забрати собі ось цю!» За цим словами він почав виривати сторінку з книжки.
-Ми ж можемо взяти собі цю книжку, правда?! – кинула мамаша до мене, таким тоном, наче я зобов’язана віддати забаганку дитині.
Тягнути далі, часу не було. Я підготувала все необхідне для забору аналізу. Намагалась знайти підхід до дитяти, але у відповідь Захарко підійшов і вкусив мене за ногу. Таке зі мною трапилось впреше, я була шокована. Потім він почав бігати по всьому кабінету, а в догонку за ним і мати, яка намагалась схопити дитину. Після кількахвилинного «апокаліпсису» малий забрався під кушетку і кричав «Роби їй той дурацький укол», тикаючи пальцем в маму. До слова – процедура так і не відбулася.
-Ладно, завтра прийдемо, – кинула жінка і потягнула своє дитя до виходу.
Я виснажена звалилась на крісло і не могла прийти до тями від щойно пережитого. Як вважаєте, чи мають пацієнти право на таку поведінку, тільки через те, що платять гроші за візит?
