Моя мама ще десять років тому виїхала в Чехію. Там вона працювала на багатих людей, які згодом стали їй як родина. Коли я ще бувши дитиною приїздила до мами на канікули, мамині господарі ставились до мене як до рідної – купували іграшки та одяг, водили в аквапарк та кафе. Річ у тім, що своїх дітей вони не мали, тому мене полюбили одразу. Згодом вони дозволили мамі взяти мене до себе. Тому школу я закінчувала в Чехії. Вищу освіту отримувала теж там. У нас з мамою була невелика частина господарського будинку, яка повністю була в нашому розпорядженні. Мама заробляла непогано, а інколи, коли я їй допомагала в хатніх справах, господиня будинку щедро нагороджувала й мене. Тому з сімнадцяти років я мала власні кошти й могла дозволити собі значно більше, ніж мої однолітки в Україні, куди приїздила щоліта.
Та минулого року ми з мамою вирішили повернутись з Чехії назовсім. Річ у тім, що в наших колишніх господарів виникли проблеми в бізнесі. Через фінансову скруту вони змушені були продати свій великий будинок й переїхати в меншу квартиру на околиці Праги. Відповідно, від наших послуг вони змушені були відмовитись. Нам з мамою було дуже тяжко розлучатись з людьми, до яких звикли всім серцем. Не дивлячись на різницю у статках та соціальному становищі, ми з ними жили, наче одна сім’я.
На диво, після повернення в рідне село, ми зіткнулись з тим, що наші родичі та друзі за час нашої відсутності стали чужими та далекими.
«Що там у вашій Чехії не так роблять?!» – Саркастично відповіла сусідка на моє питання, чому вона варить борщ незвичним для мене способом.
Мені було дуже неприємно, адже я щиро хотіла дізнатись, чому вона робить саме так, а зіткнулась з насмішкою. Сусідські дівчата незлюбили мене тому, що я була краще одягнена та мала гроші на кишенькові витрати, адже до моменту повернення в Україну встигла назбирати чималу суму коштів. Маму просто не любили, тому що на фоні сільських жінок свого віку вона виглядала значно молодшою та симпатичнішою. Навіть мамина рідна сестра відмовилась з нами розмовляти, бо ми, бачте, зарозумілися.
«У тій Чехії великими панами стали!» – Говорила вона про нас всім знайомим тільки тому, що ми порадили їй купувати пральну машину одразу з сушкою, адже в Європі так вже давно роблять. Ми не мали наміру похизуватись тим, що краще в чомусь розбираємось. Просто хотіли, як краще. Але вийшло, як завжди.
Тітка Зоя, мамина сестра, з образом прийняла наше бажання допомогти.
Ті люди, які колись за нас раділи, що ми змогли вибитись в люди (або, принаймні, так говорили), зараз дивились на нас із неприхованою заздрістю й намагались знайти в якихось наших діях подвійний сенс.
Вже через місяць після повернення в рідне село ми відчули себе тут чужими. Нас обходили стороною та намагались не вітатись. Було боляче та неприємно. Ми ж не зробили абсолютно нічого, щоб до нас так ставились. Зараз ми подумуємо про те, аби повністю переїхати в Європу на постійне місце проживання.
Ні, нам подобається Україна і наше рідне село. В хаті навіть вдалось зробити хороший ремонт, але люди… Вони нас абсолютно не сприймають. З цим ми нічого не поробимо. Всі наші спроби налагодити спілкування закінчуються невдачами.
Що робити? Може хтось порадить?
