Ми з чоловіком все життя мешкали у промисловому місті. Працювали у доволі важких умовах, щоб дати освіту дітям, та забезпечити собі спокійну та ситу старість.
Два роки тому чоловік вийшов на пенсію, я на той час у заслуженому відпочинку була вже три роки. Ми нарешті здійснили мрію всього свого життя й переїхали до моря. На самому узбережжі Чорного моря є багато причалів для човнів, де раніше були збудовані курені. А зараз на їх місті будують невеличкі будинки. Один з таких придбали для себе й ми.
Ми в захваті від нового житла. В мене з вікна, немов на долоні – безкраїй морський простір. Тут ми завжди чуємо тихий плескіт хвиль. На дворі ростуть ялинки та стоїть вбудований мангал. Це немов рай на землі. Сусіди – тихі, здебільшого похилого віку, люди. Є охорона, що не допустить нікого з чужинців.
Але є одне «але» – це собаки! Я не люблю, більше – боюсь псів. Навіть маленька собака може зіпсувати мені настрій. А ту є великі пси: вівчарки, пітбулі, американські стафи тощо. Їх хазяїни вважають, що узбережжя – відмінний простір для прогулянки з цими чудовиськами. Собаки гуляють без намордників та ошийників. Пси бігають, повз нас з чоловіком, гавкають та ще й гадять.
Лайно за ними прибирають, але теж не всі господарі, крім того, ж сеча просочує пісок й влітку це все погано пахне. Навіщо мені це потрібно? Чому цього не забороняють?
Я ходила до управління причалу, пропонувала заборонити на місцевому рівні гуляти з собаками по території. Але мене немов не чують! Це істотно заважає нам: радість від омріяного дома, моря, тихого життя – вже не радість. А ще неподалік збудували спеціально обладнаний майданчик для вигулу тварин, проте господарям просто не хочеться туди ходити. Звісно, що прогулянка морським узбережжям краща. Якщо так буде й далі, я піду до поліції. Так я цю справу не залишу. Спокій людини повинен бути важливіше за гарний настрій чужих псів.
