Історія звичайна як для села, але точно кумедна. Хоча тоді мені так не здавалося.
Мені вже стукнуло 56 років. Живу я сама вже 4 роки. У нас з чоловіком невеличкий будинок в селі та досить велике господарство. Коли його не стало, мені було дуже важко. Я не знала як далі зі всім справлятися. Хотіла все продати, але рука не піднялася. По трохи вчилася робити все сама. Іноді син з невісткою приїжджають на допомогу, та і внуків привозять, щоб мені так скучно не було. Так от, з сусідами ми ніби завжди ладили. Але останнім часом, моя сусідка почала себе дуже дивно поводити.
Одного разу я помітила, що як тільки я випускаю курей їсти, і йду далі робити свої справи, сусідка своїх курей пускає на моє подвір’я. Спочатку я думала, що кури самі перелізають їсти. Потім почала підглядати, і бачила, що вона спеціально так робить. Її кури починають порпати мою клумбу, та нищити квіти.
Я декілька разів робила їй зауваження. Так вона починала обурюватися і ще й ображатися на мене, ніби то вона це все не спеціально. Але це все продовжувалося доти, доки я не застала одну свою курку вже не живою. Уявляєте? Її кури загризли мою. От тоді то я вже не витримала.
“Напевно вона хоче війни”, подумала я.
Я вирішила, що просто зауваженнями її не провчиш. Тому, думала як зробити так, що вона перестала випускати своїх курей до мене на подвір’я.
Одного разу, коли я побачила що її господарство знову пасеться у мене та об’їдає моїх курей, я вирішила, одну курку залишити в себе.
Ввечері сусідка вже була у мене.
– Віддай мою курку, – закричала вона! Що ти з нею зробила?
– Поки нічого, – сказала я. Але як не перестанеш виганяти курей на моє подвір’я, то зроблю. Ти ж по-хорошому не розумієш.
– Добре, давай не будемо ворогувати. Все-таки сусіди…
– А я і не хотіла. Давай жити дружно, ми вже не молоді.
Після того ми почали знову ладити з сусідами. І цю історію згадуємо з посмішкою.
