Коли не стало чоловіка я залишилася в домі сама. Ми жили в селі, близько біля міста, в невеликому будиночку. Господарство я все продала, тому що самі це все тягнути було важко. Є у нас два сини. Але виросли вони не путящими. Правду чоловік казав, ми занадто їх балували. А як можна було цього не робити.
Я не могла довго завагітніти. А тоді ще не було такої медицини, як зараз. Все було простіше. Ніхто не знав що в таких випадках робити. Тому ці діти були для нас дуже довгоочікуваними та бажаними. І звичайно ми все найкраще віддавали їм. А тепер я пожинаю зовсім не ті плоди, що очікувала.
Хлопцям вже 25 та 27 років. Ніби дорослі, мали б вже сім’ї будувати та мені допомагати. Але вони досі тягнуть мою пенсію на свої розваги, прикриваючи це різними проблемами. Одного з роботи звільнили, бо більше не ходив ніж ходив. Інший університет не закінчив, тому працює вантажником, і то більше не працює. От і грошей не вистачає, а гуляти то хочеться. Дівчата, клуби, ресторани, це все дорого обходиться. І скільки я не просила, і сама через знайомих роботу шукала, але вони мене лише ганьбили.
Тут я вирішила продати дім, та купити собі однокімнатну квартиру. А решта гроші поділити між синами й собі щось залишити на життя.
Тому, одного дня я покликала синів до себе, щоб обговорити це все та порадитися з ними.
Те що я почула від них було для мене не лише не очікуваним, але й болючим.
Я розказала про свої плани, і про те що хочу бути ближче до них, та і їм допомогти, щоб вони нарешті мали де жити. Я думала їм теж купити однокімнатну квартиру, а потім зароблять і куплять собі ще.
А вони на мене ще й розізлилися. Що, як я так даю лише одну квартиру, коли їх двоє. Краще б я переїхала в дім пристарілих, а їм купила 2 квартири, їм же сім’ї будувати треба. Вони молоді, все життя попереду. А мені там буде веселіше.
В мене сльози виступили. Не очікувала я такого від найрідніших людей, яких виховувала і вкладала все найкраще.
Тепер я їм не потрібна. На старості літ замість великої родини, я отримую пустоту в душі.
