Можливо зараз мене хтось засудить, а можливо хтось і зрозуміє. Але я б хотіла поділитись своєю незвичайною історією із читачами.
Усе дитинство я займалась театром та не уявляла своє життя без цього. Тому вчитись я пішла на актрису. Під час навчання я займалась у приватній театральній школі. Там був викладач, на ім’я Олег. Він був чудовим та турботливим чоловіком.
Згодом він почав проявляти до мене знаки уваги. Олег був старшим за мене на 8 років, йому було 26. Разом ми почали зустрічатись та згодом я стала викладачкою театральної майстерності разом із ним у цій школі.
Все було просто чудово, я справді у нього закохалась і він також дуже мене кохав. Ми одружились і через 5 років у нас уже було троє діток. Так в це складно повірити, що у 23 роки я мала уже стільки дітей, але все просто було ідеально.
Та у нашу сім’ю невдовзі пройшла трагедія. Мій чоловік почав часто кашляти, у нього паморочилась голова. Пішовши до лікаря, дізнались, що у нього злоякісна пухлина. Для мене це було просто шоком. Я не хотіла залишитись одна з дітьми на руках. Тому вмовила його пройти хімієтерапію та операції, які були йому потрібні.
І ось після одної з таких операцій. Мені зателефонували ввечері та сказали, що його не стало. Лікарі зробили якусь помилку під час розрізу легень і його не вдалось врятувати.
Тоді я просто сиділа і плакала у себе у кімнаті. До мене підійшов мій старший син Андрій та намагався мене втішити, щоб усе було добре. Я все ж зрозуміла, що потрібно якось жити далі, адже у мене діти, їх потрібно годувати.
Коли ми намагались врятувати Олега, то витратили усі наші заощадження, я не могла прогодувати трьох дітей. Але, на щастя, друг мого покійного чоловіка вирішив нам допомогти, адже знав усю складну ситуацію.
Його звуть Паша, йому 34 роки. У нього був син від попереднього шлюбу, який був ровесником мого старшого сина Андрія. Також Паша був хрещеним батьком моєї третьої дитини. Тому його я добре знала.
Згодом ми почали частіше спілкуватись та відчувати до одне одного щось більше, ніж просто друзі. І вже через пів року після смерті чоловіка, я вирішила переїхати до Павла та будувати разом сім’ю. Він також цього хотів.
Звичайно, я знала, що мене будуть засуджувати близькі, але я не могла по-іншому. Я справді закохалась та мала надію на щасливе майбутнє. Це краще, ніж сидіти та цілими днями плакати в подушку, поки твої діти голодують.
Зараз я живу у щасливій великій сім’ї. У нас з Павлом народився ще один хлопчик, вже наш спільний. Також його син проводить із нами дуже багато часу, тому його я вважаю також частиною нашої ідилії. Тому разом у нас було 5 діток.
Мені уже 25 років і я маю хорошого чоловіка та щасливих дітей, ми разом побудували невеличкий бізнес. Та живемо у злагоді. Тому своєю історією я хотіла показати, що не потрібно боятись думки інших людей. Можете мене засуджувати, але я вважаю, що усе зробила правильно.
