Життя моє складалося не легко. Одружився скоро, тому що дружина завагітніла, хоча я її дуже любив. Але я ще вчився, тому нічого за душею не мав. Всього ми добивалися самі. Поки вивчився, поки знайшов роботу, жили ми у гуртожитку. Потім почали наймати квартиру. Спочатку було важко, маленька дитина, та й у мови у квартирі нікого не влаштовували, але виходу не було. Після навчання роботу знайти було не легко. Без досвіду нікуди не хотіли брати. Але тут мені пощастило познайомитися з однією хорошою людиною, яка допомогла мені в цьому питанні. Я почав гарно заробляти, ми купили квартиру. Радості не було меж. Син ріс, вступив в університет. Але тут щаслива історія перервалася сумною звісткою. У дружини знайшли не виліковну хворобу. Я робив все що міг, лікарі розводили руками, і вона гасла на очах.
В один день її не стало. Син звинувачував мене, хоча знав що я нічого не міг подіяти. Але він не хотів нічого слухати. І поїхав закордон. Я залишився в один момент сам. Так важко як тоді мені не було ніколи. Сім’я розвалилася вщент. Все що я стільки років будував, просто стало не важливим. Нічого не могло заглушити (мою) біль. Йшли роки, мені здавалося, що я вмить став набагато старшим, риси обличчя змінилися, та й очі були повні смутку. Друзі пробували мене витягувати кудись, щоб я розвіявся, але це помагало лише на деякий час. Потім все поверталося із ще більшою силою. Найбільше накривало, коли повертався додому з роботи, а там пустота.
Одного вечора, бродячи по вулиці, я згадував всі щасливі моменти, сів в кутку і заплакав. Я відчув що хтось лиже мою руку, відкрив очі й побачив біля себе собаку, яка нібито все розуміла і хотіла розрадити мене. Я погладив її, і побачив що вона труситься від холоду, та й голодна напевно була. Я взяв її додому, щоб вона відігрілася та поїла. А після того не зміг більше її відпустити. Ми дуже прив’язалися один до одного. Джерсі вдалося неможливе, приглушити біль, яка не вщухала роками.
Тепер на мене знову вдома чекали.
