«Знову непередбачені витрати», – подумала я про себе, адже намагалась в цьому місяці трохи зекономити, аби купити нові зимові чоботи

– Ні, не можна сьогодні раніше, ти бачила яка черга в коридорі? – Оксана Василівна, мій лікар, подивилась на мене поверх окулярів.

– Але я ж попереджала, що мені сьогодні потрібно донечку з садочка забрати раніше, бо їхня вихователька

– Марино, – жінка подивилась на мене ще більш суворо, ніж раніше, – я все розумію, в самої діти, але робота є робота. Сама подумай: в коридорі купа людей, теж з дітьми. І куди я без медсестри, га?

Я зітхнула й продовжила заповнювати журнал прийому. Ні, у нас з Оксаною Василівною за десять років спільної роботи ніколи не було таких прецедентів. Та і я, в принципі, не так часто просилась піти раніше. Завжди сумлінно виконую свою роботу медсестри, лікар мною задоволена. Так, я розумію, що їй буде тяжко, якщо я піду за пів години до кінця робочого дня, але ж в мене Оленка в дитячому садку. Чоловік теж не зможе її раніше забрати, адже в нього нарада на роботі. Але і мене не відпускають. Та робити нічого, телефоную Дмитру.

– Вибач, але я не зможу Оленку забрати – тут ще купа пацієнтів, Оксана Василівна мене не відпускає.

Я думала, що Дмитро розлютиться, але він спокійно відповів:

– Не хвилюйся, люба, я доньку заберу

Пройшла ще година. Ми з Оксаною Василівною змушені були прийняти всіх. Потім лікар пішла, а мені потрібно було ще підготувати кабінет до роботи наступного дня. Словом, вийшла я з поліклініки, коли там, крім чергового, нікого не залишилось.

Ще сорок хвилин чекала маршрутку. Вона, як на зло, приїхала така забита, що в мене просто не вистачило ані моральних, ані фізичних сил туди втиснутись. Довелось викликати таксі.

«Знову непередбачені витрати», – подумала я про себе, адже намагалась в цьому місяці трохи зекономити, аби купити нові зимові чоботи. Зараз ми з чоловіком хоч і заробляємо, але більша частина наших коштів йде на погашення кредиту за квартиру, тому розкидатись грішми ми не можемо.

Таксі довелось чекати ще двадцять хвилин. Я злилась сама на себе і на цей відверто невдалий день.

Від таксиста пахло тютюном. Довелось попросити його відкрити вікно, адже в мене алергія на запахи подібного роду. Він, хоч і без ентузіазму, погодився. Холодний осінній вітер разом з дощем ввірвався через відчинене вікно автомобіля. Довелось закрити. В кінці поїздки, яка через затори тривала не менше сорока хвилин, в мене розболілась голова. Довелось ще й залишити таксистові на чай, адже в нього не знайшлось решти.

Дійшла дому я в пригніченому настої.

«Ще вечерю готувати й постіль замінити», – подумала я, піднімаючись на шостий поверх пішки, адже ліфт, за іронією долі, не працював.

– А ми з Оленкою тут тобі супчик зварили, – весело сказав чоловік, допомагаючи мені зняти куртку, – а холодильнику торт.

– У нас якесь свято? – Запитала я.

– Так. – Дмитро мене обійняв. – Те, що ми всі разом і у нас все добре.

З кімнати вибігла Оленка, яка весело розповіла, як допомагала татові міняти постільну білизну.

– Ми її навіть випрали й розвісили. – Підморгнув мені чоловік.

Я обняла таких рідних мені людей. І заплакала. Ні, не від тяжкого дня, а від щастя.

Оцініть статтю
Та невже
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

«Знову непередбачені витрати», – подумала я про себе, адже намагалась в цьому місяці трохи зекономити, аби купити нові зимові чоботи
Та невже
Privacy Overview

This website uses cookies so that we can provide you with the best user experience possible. Cookie information is stored in your browser and performs functions such as recognising you when you return to our website and helping our team to understand which sections of the website you find most interesting and useful.