– Ні, не можна сьогодні раніше, ти бачила яка черга в коридорі? – Оксана Василівна, мій лікар, подивилась на мене поверх окулярів.
– Але я ж попереджала, що мені сьогодні потрібно донечку з садочка забрати раніше, бо їхня вихователька…
– Марино, – жінка подивилась на мене ще більш суворо, ніж раніше, – я все розумію, в самої діти, але робота є робота. Сама подумай: в коридорі купа людей, теж з дітьми. І куди я без медсестри, га?
Я зітхнула й продовжила заповнювати журнал прийому. Ні, у нас з Оксаною Василівною за десять років спільної роботи ніколи не було таких прецедентів. Та і я, в принципі, не так часто просилась піти раніше. Завжди сумлінно виконую свою роботу медсестри, лікар мною задоволена. Так, я розумію, що їй буде тяжко, якщо я піду за пів години до кінця робочого дня, але ж в мене Оленка в дитячому садку. Чоловік теж не зможе її раніше забрати, адже в нього нарада на роботі. Але і мене не відпускають. Та робити нічого, телефоную Дмитру.
– Вибач, але я не зможу Оленку забрати – тут ще купа пацієнтів, Оксана Василівна мене не відпускає.
Я думала, що Дмитро розлютиться, але він спокійно відповів:
– Не хвилюйся, люба, я доньку заберу…
Пройшла ще година. Ми з Оксаною Василівною змушені були прийняти всіх. Потім лікар пішла, а мені потрібно було ще підготувати кабінет до роботи наступного дня. Словом, вийшла я з поліклініки, коли там, крім чергового, нікого не залишилось.
Ще сорок хвилин чекала маршрутку. Вона, як на зло, приїхала така забита, що в мене просто не вистачило ані моральних, ані фізичних сил туди втиснутись. Довелось викликати таксі.
«Знову непередбачені витрати», – подумала я про себе, адже намагалась в цьому місяці трохи зекономити, аби купити нові зимові чоботи. Зараз ми з чоловіком хоч і заробляємо, але більша частина наших коштів йде на погашення кредиту за квартиру, тому розкидатись грішми ми не можемо.
Таксі довелось чекати ще двадцять хвилин. Я злилась сама на себе і на цей відверто невдалий день.
Від таксиста пахло тютюном. Довелось попросити його відкрити вікно, адже в мене алергія на запахи подібного роду. Він, хоч і без ентузіазму, погодився. Холодний осінній вітер разом з дощем ввірвався через відчинене вікно автомобіля. Довелось закрити. В кінці поїздки, яка через затори тривала не менше сорока хвилин, в мене розболілась голова. Довелось ще й залишити таксистові на чай, адже в нього не знайшлось решти.
Дійшла дому я в пригніченому настої.
«Ще вечерю готувати й постіль замінити», – подумала я, піднімаючись на шостий поверх пішки, адже ліфт, за іронією долі, не працював.
– А ми з Оленкою тут тобі супчик зварили, – весело сказав чоловік, допомагаючи мені зняти куртку, – а холодильнику торт.
– У нас якесь свято? – Запитала я.
– Так. – Дмитро мене обійняв. – Те, що ми всі разом і у нас все добре.
З кімнати вибігла Оленка, яка весело розповіла, як допомагала татові міняти постільну білизну.
– Ми її навіть випрали й розвісили. – Підморгнув мені чоловік.
Я обняла таких рідних мені людей. І заплакала. Ні, не від тяжкого дня, а від щастя.
