Ми з сестрою двійнята. Юля молодша від мене на сімнадцять хвилин, проте вона народилася значно меншою, ніж я за масою тіла. Через це ми навіть дещо довго були в пологовому, а потім сестра частенько хворіла. Напевно, саме через те, мати завжди ставилась до сестри прихильніше, ніж до мене. ЇЇ фраза: «Юрчику, поступися сестричці, вона в нас дівчинка, ще й така слабенька» – не тільки врізалась у мою голову, але й остогидла за всі ці роки. Юля завжди була в пріоритеті. Коли ми були в школі, то новий одяг в першу чергу купляли сестрі, та ще й не будь-що, а саме такий який, доця хотіла. Мені зазвичай купляли штани на виріст і восени я чув: «Ось ми штаночку розкотимо і будуть саме на тебе», і так до тих пір, поки я в них банально не влізав. Юля мала власну кімнату, а я мусів спати з прабабусею, поки вона не п0мерла. В вихідні мама завжди питала: «Донечко, що тобі приготувати смачненького?», а Юля як на зло мені, замовляла будь-що, що я не особливо полюбляв.
Цього року ми обоє закінчили одинадцятий клас, Юлі звичайно дісталося все найкраще, а мені батьки сказали, обирай, або нові штани і сорочка, або сорочка і туфлі. Я очікував, що така ситуація мене чекатиме, тому цілий рік складав собі гроші з підробітків: односельчанам носив воду, обробляв город, інколи збирав і сушив лікарські трави, які приймали в нас на окраїні села. За весь час я назбирав достатньо, щоб гарно одягнутися на випускний. Батьки були шоковані, коли мене побачили. Навіть почали допитуватись, чи я бува не вкрав у когось грошей. Мені так образливо стало, що вони про мене так могли подумати.
Дійшло діло до вступу. Моє серце ніколи не лежало до високих наук, я любив робити щось руками, особливо з дерева, тому вступив в коледж на столяра. Батьки тільки видихнули, що не довелося зі мною мороки мати. А от Юлю вони «запхали» в юридичний університет, на бюджет вона не вступила, тому вчили її за батьківські гроші.
Наближалась сесія. Ми з сестрою приїхали додому. Мати заявила, що до зимових свят потрібно зробити ремонт в прихожій, і чудово, що я приїхав, бо якраз на мої руки вона чекала. Я відповів мамі, що не можу приділити час ремонту, бо в мене мають бути іспити і я приїхав додому, щоб мати змогу вчитися в тишині – в гуртожитку це зробити неможливо.
-Подумаєш, вчитись він хоче, ти що університет закінчуєш? Професором він бути зібрався… Та кому здалися ті твої дипломи, те що ти там вчиш і без паперів усі нормальні люди вміють!
Ці слова стали останньою краплею. Образа заполонила всю мою душу. Я більше не сказав ні слова, зібрав свої речі, яких було не так вже й багато і пішов, вирішив, що ніколи більше не повернусь в цей будинок. Ще мене гнітило те, що батько, хоч ніколи не виділяв когось з нас, але ніколи й не заступився за мене. Цього разу він також мовчки стояв і дивився мені в слід.
Пройшли роки, в мене своя сім’я, двоє дітей, між якими я ніколи не роблю різниці, маю власний бізнес, з виготовлення дерев’яних сходів. До батьків так і ніколи не приїжджав, образа мене не відпускала. Ось прийшла звістка від сусідів, що мати важко хворіє. Можливо провідати її, але не знаю як переступити через себе?
