Вечоріло. Валентина важко присіла на стілець. В голові роїлись думки: “Що робити?”
Чоловік гукнув: “Лягай відпочивай. Ранок вечора мудріший. Завтра щось будемо думати”.
Валентина з чоловіком Миколою та донькою Олею проживає в невеликому містечку. Працюють. Живуть, як більшість – від зарплати до зарплати. Не бідують, але й не розкошують. Та ось постукала біда в їхні двері. Захворіла Оля. Потрапила до лікарні, потрібна термінова операція. Валентина мала “на чорний день” деякі заощадження, але їх виявилось недостатньо. Ось і переймаються вони з чоловіком – де б дістати гроші.
Чи спала, чи не спала. Встала Валентина вранці. Зібралась до доньки в лікарню. Та по дорозі вирішила зайти до храму. Попросити в Бога здоров’я для своєї дитини та ближніх. “Бог добрий, він допоможе”, – думала Валентина. Помолилась, поставила свічечку та й пішла.
Йде, похиливши голову, нікого і нічого не помічаючи. Думки лише про одне – про Олю, про те, де дістати гроші. Дійшла до перехрестя. Раптом поруч зупинилась автівка. Відчинились двері й до неї зі словами: “Валентино Іванівно! Валентино Іванівно, добрий день!” – вискочила молода дівчина.
– Марійко, це ти? – здивувалась Валентина.
– Авжеж я, – відповіла дівчина. – А чому ви, Валентино Іванівно, такі засмучені?
Валентина розповіла Марійці про Олю.
– Не переймайтесь. Я зараз поспішаю, а ввечері обов’язково зайду до вас. Щось придумаємо,- сказала Марійка, сідаючи в машину.
Дівчина поїхала, а Валентина попрямувала до лікарні. Йшла і пригадувала, як отак колись зустріла випадково в місті свою однокласницю Світлану. Спинились. Стали розповідати одна одній, як склалося їхнє життя після школи. В обох все було більш – менш добре. Світлана розповіла, що живе в селі, одружена, має доньку Марійку. Дівчина дуже гарно навчається, мріє вступити до університету. Але в селі лише дев’ятирічка. Відпускати доньку саму в місто на три роки Світлана не наважується, що робити, поки не знають.
– Та що тут думати. Нехай живе у нас, – сказала Валентина. – І моїй Олечці буде веселіше. Ходитимуть до однієї школи. Школа недалеко від дому. Там дуже хороші педагоги. Допоможуть Марійці підготуватись до вступу в університет.
Світлана засумнівалась, чи зручно це, чи не стіснить їх чужа дитина. Валентина відповіла, що все буде добре і що чекатиме їх з донькою. Світлана таки приїхала з Марійкою. Валентина поселила її в кімнату до Олі. Дівчата подружилися. Їм було добре у двох. Валентина всі три роки турбувалася за Марійку. Готувала, прала, допомагала порадами. Грошей зі Світлани не брала. Та і де там ті гроші в селі? Весь час жінка допомагала лише продуктами. Після закінчення школи, Марійка таки вступила до університету.
Валентина знала, що у її підопічної все склалося добре. Після закінчення вишу вона вийшла заміж за хорошого хлопця. Наразі у них свій бізнес. Справи йдуть не погано.
Отак за спогадами, незчулась, як дійшла до лікарні. Посиділа, поговорила з донечкою. Сказала, що бачила Марійку і, що вона обов’язково навідає її. Про те, що грошей не вистачає на операцію, промовчала. Навіщо дитину даремно засмучувати. Валентина була впевнена, що вихід знайдеться. І так дійсно сталося. Ввечері завітала до них Марійка. Вона поклала перед Валентиною конверт.
– Це гроші на лікування Олі, – сказала вона.
– Ми обов’язково все повернемо, – завірила Валентина.
– Нічого повертати непотрібно. Ці гроші заробили ви своє чуйністю, добротою, щирим серцем. Як би не ви, то я не стала б тим, ким я є зараз. Дякую вам.
Марійка пішла. А Валентина ще довго сиділа і думала, що, мабуть дійсно Бог дає кожному по справах його.
