Вирішила навідатися до дідуся – сусіда. “Прихворів щось. Післязавтра отримаю пенсію, тоді й піду до аптеки”, – мовив старенький

Зима. Холодно. Вийшла з під’їзду, а на ґанку стоїть дідусь Микола, сусід із верхнього поверху. Привіталися.

– Чекаєте когось? – запитую.

– Та ні. Вирішив сміття винести, а тут так слизько. Не дійду. Буду повертатися, – з сумом в голосі промовив старенький.

– Давайте я віднесу. Мені по дорозі, – запропонувала я.

– Дякую, дорогенька.

Я взяла пакет у дідуся й заспішила у справах, а навздогін все лунало: “Дякую! Дуже дякую!

Наступного дня у мене був вихідний. Я вирішила навідатися до старенького. Відкривши двері, дідусь Микола запросив проходити до кімнати, а сам повільно дійшов до ліжка і тяжко опустився на нього.

Прихворів щось я, Оленько, – сказав тихо.

– Лікаря викликали? Що призначив? – поцікавилася.

– Призначення он на столі. Післязавтра отримаю пенсію, тоді й піду до аптеки, – мовив старенький.

Я зрозуміла, в дідуся немає коштів на ліки.

– Не хвилюйтесь, Миколо Семеновичу, лікуватися почнете вже сьогодні, – сказала я, беручи рецепт зі столу.

Сходила в аптеку, потім зайшла до супермаркету, купила старенькому всі необхідні на перший час продукти. Коли Микола Семенович побачив мене з повними сумками, то якось зніяковів, руки затремтіли, а очі стали вологими.

– Дякую, Оленько. Я вам все обов’язково поверну з пенсії. Не сумнівайтесь, поверну, – тремтячим голосом сказав дідусь.

– Що ви, Миколо Семеновичу, це я роблю від чистого серця, ви мені нічого не винні. Лікуйтеся і видужуйте скоріше.

Я підійшла до дідуся. Легенько обійняла його за старечі згорблені плечі. Він підняв на мене очі наповнені вдячністю. В мене защеміло серце, аби й собі не розплакатись, я запропонувала випити чаю. Ми довгенько сиділи на кухні. Микола Семенович виявився хорошим співрозмовником. З ним було цікаво говорити на різні теми. Коли ми прощалися, Микола Семенович сказав:

– Велике спасибі тобі за допомогу, за чуйність, а головне за розмову. Тяжко, коли на старості літ ні з ким поговорити.

Я повернулася додому дуже схвильованою. Мене не полишала думка, що люди похилого віку обов’язково повинні мати гідну старість, вони на це заслуговують.

Оцініть статтю
Та невже
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

Вирішила навідатися до дідуся – сусіда. “Прихворів щось. Післязавтра отримаю пенсію, тоді й піду до аптеки”, – мовив старенький
Та невже
Privacy Overview

This website uses cookies so that we can provide you with the best user experience possible. Cookie information is stored in your browser and performs functions such as recognising you when you return to our website and helping our team to understand which sections of the website you find most interesting and useful.