Зима. Холодно. Вийшла з під’їзду, а на ґанку стоїть дідусь Микола, сусід із верхнього поверху. Привіталися.
– Чекаєте когось? – запитую.
– Та ні. Вирішив сміття винести, а тут так слизько. Не дійду. Буду повертатися, – з сумом в голосі промовив старенький.
– Давайте я віднесу. Мені по дорозі, – запропонувала я.
– Дякую, дорогенька.
Я взяла пакет у дідуся й заспішила у справах, а навздогін все лунало: “Дякую! Дуже дякую!
Наступного дня у мене був вихідний. Я вирішила навідатися до старенького. Відкривши двері, дідусь Микола запросив проходити до кімнати, а сам повільно дійшов до ліжка і тяжко опустився на нього.
– Прихворів щось я, Оленько, – сказав тихо.
– Лікаря викликали? Що призначив? – поцікавилася.
– Призначення он на столі. Післязавтра отримаю пенсію, тоді й піду до аптеки, – мовив старенький.
Я зрозуміла, в дідуся немає коштів на ліки.
– Не хвилюйтесь, Миколо Семеновичу, лікуватися почнете вже сьогодні, – сказала я, беручи рецепт зі столу.
Сходила в аптеку, потім зайшла до супермаркету, купила старенькому всі необхідні на перший час продукти. Коли Микола Семенович побачив мене з повними сумками, то якось зніяковів, руки затремтіли, а очі стали вологими.
– Дякую, Оленько. Я вам все обов’язково поверну з пенсії. Не сумнівайтесь, поверну, – тремтячим голосом сказав дідусь.
– Що ви, Миколо Семеновичу, це я роблю від чистого серця, ви мені нічого не винні. Лікуйтеся і видужуйте скоріше.
Я підійшла до дідуся. Легенько обійняла його за старечі згорблені плечі. Він підняв на мене очі наповнені вдячністю. В мене защеміло серце, аби й собі не розплакатись, я запропонувала випити чаю. Ми довгенько сиділи на кухні. Микола Семенович виявився хорошим співрозмовником. З ним було цікаво говорити на різні теми. Коли ми прощалися, Микола Семенович сказав:
– Велике спасибі тобі за допомогу, за чуйність, а головне за розмову. Тяжко, коли на старості літ ні з ким поговорити.
Я повернулася додому дуже схвильованою. Мене не полишала думка, що люди похилого віку обов’язково повинні мати гідну старість, вони на це заслуговують.
